Рей Бредбері - Смерть — діло самотнє

— Не треба. Він уже подався геть. Певно, почув мій голос. То, може, подумав, що я дзвоню в поліцію.

— А ви таки подзвоніть!

— Зник. — Констанс глибоко зітхнула, зводячи дух. — Приходьте сюди, синку. Не гайтеся.

Вона не поклала трубку. Просто впустила її долі та й пішла. Я чув, як клацали по плитці її сандалі, неначе хтось там друкував на машинці.

Я теж не поклав трубку на апарат, а примостив її поряд, немов то була пуповина, що з'єднувала мене з Констанс Реттіген. Поки зв'язок не роз'єднано, Констанс буде жива. Я все ще чув на тому кінці дроту шум нічного прибою.

— От і ви, як усі інші. Вже йдете, — промовив голос поруч.

Я обернувся.

Енні Оуклі сиділа на ліжку, вгорнута в укривало, схожа на покинуту морську корову.

— Не кладіть трубку на апарат, — сказав я.

«Поки я не добіжу в кінець пляжу, — додав подумки, — й не врятую людське життя».

— Бо я тупа, — провадила Енні Оуклі. — Ось чому ви йдете від мене. Тупа я.

Мені ледве стало духу пробігти темним берегом до будинку Констанс Реттіген. Усю дорогу уявлявся якийсь жаский мрець, що суне мені назустріч.

— О боже! — захекано мовив я сам до себе. — А що, як я справді з ним зіткнуся? — Тоді закричав чимдуж: — Е-ге-гей!

І стрімголов кинувся далі в непроглядний морок.

— Як добре, це ви! — озвався хтось.

— Ні, Констанс, — відказав я. — Як добре — це ви.

— Що тут аж такого смішного?

— Оце все. — Я поляскав по барвистих подушках навколо себе. — Це ж уже друге ліжко, в якому я сьогодні побував.

— Така радість! — мовила Констанс. — Ви не проти, як я заціджу вам по носі?

— Констанс, у мене ж є Пег. Просто я відчув себе страшенно самотнім. Ви вже кілька днів не озиваєтесь. А Енні запросила мене, щоб я вилив душу, ото й тільки. Я не вмію брехати. В мене все написано на обличчі. Ось погляньте.

Констанс поглянула й засміялася.

— О боже, свіжоспечений яблучний пиріг! Ну гаразд, гаразд. — Вона відкинулась на подушки. — А нагнала я на вас страху оце щойно, еге ж?

— Вам треба було ще раніш, як тільки вибігли, погукати мене.

— Я так зраділа, коли вас побачила, синку. Даруйте, що я вам не дзвонила. Колись я забувала про похорон через кілька годин. Тепер на це потрібно кілька днів.

Вона легенько натисла якусь кнопку. Світло пригасло, і спалахнув промінь шістнадцятиміліметрового проектора. На білій стіні два ковбої заходилися збивати один одного з ніг.

— Як ви можете в такий час дивитися фільми? — дорікнув я.

— Треба ж мені настроїтись на те, щоб добре врізати у вухо містеру Голякові, якщо він з'явиться й завтра вночі.

— Не жартуйте з цим. — Я поглянув крізь скляні двері на безлюдний берег, де тільки білопінні хвилі шуміли серед темряви. — Ви гадаєте, він подзвонив вам, сказав, що я в Енні, а потім прийшов на берег і став отам?

— Ні. Той голос йому начеб не пасував. Мабуть, це двоє різних людей. Господи, я не знаю, але мені здається, що отой на березі, оголений, просто якийсь психопат, ексгібіціоніст — так їх називають, еге? А то чом би йому зразу не вдертися в дім і не згвалтувати стареньку, або вбити, або й те і те? Ні, в дрож мене вганяє другий, той, що дзвонив по телефону.

Знаю, подумав я, сам чув, як він дихає.

— Отой, як судити з голосу, справжній монстр, — додала Констанс.

Атож, подумав я. І наче знов почув десь у далині вищання великого червоного трамвая на повороті під дощем і отой голос позад мене, що промовляв слова, які стали назвою до книжки Крамлі.

— Констанс… — почав був я і затнувся. А хотів розказати їй про таємничого незнайомця, якого бачив на березі ще тієї першої ночі.

— Я маю на південь звідси деяке нерухоме майно, — сказала Констанс, — і завтра поїду гляну, як там що. Подзвоніть увечері, гаразд? А тим часом хочете зробити мені одну послугу?

— Все що завгодно. Ну… майже все.

Констанс подивилась, як Вільям Фарнем збив з ніг свого брата Дастіна, поставив його на рівні й знову збив.

— Здається мені, я знаю, хто той містер Голяк-На-Березі.

— Хто?

Вона повела оком по межі прибою, так наче там і досі стояв привид того чоловіка.

— Один сучий син з мого минулого, — сказала вона. — Голова в нього достоту як у мерзенного німецького генерала, а тіло краще, ніж у всіх прекрасних сонячних юнаків, що будь-коли існували.

Біля круглої будівлі каруселі загальмував легкий мотоцикл, на якому сидів юнак у пляжних шортах, з чудовим, лискучим від косметичної олії бронзовим тілом. На голові в нього був масивний шолом з темним прозорим щитком аж до підборіддя, так що розглядіти його обличчя я не міг. Але тіло вражало такою досконалістю, якої я, здавалося, ще ніколи не бачив. Мені пригадалося, як кілька років тому я уздрів на пляжі отакого прекрасного Аполлона: він ішов берегом, а за ним, наче хвилі прибою, тяглися молодші хлопці, принаджені чимось таким, про що й самі не здогадувались, осяяні його красою і сповнені любові, якої навіть не усвідомлювали; ніколи згодом вони не наважувалися й словом згадати про той день і відганяли від себе самий спомин про нього. Трапляється ще в цьому світі така краса, що притягує до себе всіх — і чоловіків, і жінок, і дітей, — і це замилування навдивовижу чисте й не залишає по собі ніякої вини, бо нічого, власне, й не сталося. Просто ви побачили людину й рушили за нею, а потім день скінчився, і вона пішла з пляжу, і ви пішли собі, з тією особливою усмішкою, яку здивовано помічаєте в себе на устах і через годину.