Рей Бредбері - Смерть — діло самотнє

Вони спостерігали, як гине поміст, і, дивлячись на них, я відчував, як валяться підпори в їхніх тілах. Старі стояли, мов закляклі, тільки ледь ворушили губами, так наче жували гумку чи збиралися виплюнути з рота тютюн. Та ще руки їхні ледь посіпувались, безпорадно звисаючи по боках. Я знав: вони теж знають, що як тільки не стане помосту, то вже не довго залишиться чекати й того часу, коли з гудінням приїдуть дорожні машини, заллють асфальтом трамвайні колії і хтось заб'є дошками станційний павільйон, вимівши звідти рештки квиткового конфетті. Якби я був одним із тих старих, то вже сьогодні подався б звідси ген до Арізони чи до якоїсь іншої гарної місцини. Але я не був одним із них. Я був самим собою, на півстоліття молодшим, без іржавих плям на руках, і кістки мої не потріскували щоразу, як величезні обценьки рвучко видирали ще одну палю, залишаючи в піску дірку.

Я підійшов і став між двома старими, бажаючи сказати щось значливе.

Але тільки тяжко зітхнув.

То була мова, яку вони розуміли.

Почувши моє зітхання, старі довго мовчали.

А потім кивнули головами.

— Ну ось, у добру халепу ти знов мене втягнув!

Мій голос, линучи до Мехіко, був голосом Олівера Гарді.

— Олі! — гукнула Пег голосом Стена Лорела. — Негайно лети сюди! Рятуй мене від мумій Гуанахуато!

Стен і Олі. Олі і Стен. Від самого початку ми називали себе «Нерозлучні Лорел і Гарді», бо обоє ще змалку до нестями любили цей популярний дует і завжди наслідували їхні голоси.

— Чому ти не хочеш нічим мені зарадити? — закричав я в ролі містера Гарді.

А Пег у ролі Стена Лорела забелькотіла у відповідь:

— Ой, Олі, та я… я хочу сказати… мені здається… я…

Запала тиша, і ми тільки зітхали в розпачі, в скруті, в любовній тузі, одне назустріч одному, миля за милею і долар за доларом із небагатих статків Пег.

— Ти не можеш дозволяти собі таку розкіш, Стене, — мовив я зрештою. — І від цього стає так боляче, що ніякий аспірин не поможе. Стене, любий Стенлі, бувай здоровий.

— Олівере… — хлипнула вона. — Любий Олі… до побачення…

Як я вже казав, Крамлі помилився.

Того ж таки вечора, об одній хвилині на дванадцяту, я почув, як до дверей мого помешкання під'їхав похоронний катафалк.

Я ще не спав і одразу впізнав лімузин Констанс Реттіген — з того, як він м'яко зупинився біля тротуару й тихенько вуркотав, чекаючи, поки я заворушусь.

Я встав, ні про що не питаючи в бога чи в когось іншого, й машинально, бездумно вдягся. Щось спонукало мене дістати темні штани, чорну сорочку й старий синій блейзер. Тільки китайці вбираються на похорон у біле.

З хвилину я постояв, узявшись за ручку дверей, і аж тоді мені стало духу відчинити їх і вийти. Я не поліз на заднє сидіння, а сів спереду, де Констанс незворушно дивилася перед себе, на білопінні холодні хвилі прибою, що накочувались на темний берег.

По щоках її текли сльози. Не озиваючись і словом, вона тихо зрушила машину з місця. За хвилину ми вже розмірено мчали серединою Венеційського бульвару.

Я боявся запитувати, тому що боявся почути відповідь.

Десь на півдорозі Констанс сказала:

— Я відчула щось недобре.

Ото й усе. Я зрозумів, що вона нікому не дзвонила. Просто їй було потрібно поїхати й пересвідчитись самій.

Як виявилося, коли б навіть вона подзвонила комусь, було б уже однаково запізно.

О пів на дванадцяту ми опинилися перед старим багатоквартирним будинком.

Ми сиділи в машині, і Констанс, усе ще незворушно дивлячись перед себе й не втираючи сліз, що котилися по щоках, сказала:

— О боже, я почуваю себе так, наче й сама важу сто п'ятдесят кілограмів. Не можу встати.

Та зрештою нам довелося це зробити.

Уже в будинку, на сходовій площадці, Констанс раптом упала навколішки, заплющила очі, перехрестилась і задихано промовила:

— О господи, прошу тебе, прошу, прошу — хай Фанні буде жива!

Я допоміг їй піднятися сходами далі, й сам аж заточуючись з горя.

Тільки-но ми ступили в темний коридор, як нас обдало різким протягом. Десь там, за тисячу миль від нас, у далекому кінці пітьми, хтось відчинив і зачинив надвірні двері з північного боку будинку. Пішов подихати повітрям? Чи квапився втекти? Тінню, що пірнула в тінь. За мить до нас долинув гарматний грюк дверей. Констанс аж хитнулася на підборах. Я схопив її за руку й потяг далі.