Джон Гарднер - Помста професора Моріарті

В Лондоні Кроу був увечері наступного дня, стомлений, але задоволений з того, що має нарешті якісь відомості для Холмса. Турбувати великого детектива цього вечора здалося запізно. До того ж Сильвія зустріла його, як зустрічала колись до одруження. Кроу навіть подумав, чи не замислила вона знову якесь безглуздя. Але його тривога невдовзі минулася — Сильвія засвоїла урок і постановила собі бути просто шанобливою дружиною.

Втішаючись затишком власного дому та ліжка, Кроу вирішив піти на Бейкер-стріт завтра, відразу після звіту в Скотленд-Ярді про своє відрядження.

У службовому кабінеті Кроу був задовго до пів на дев'яту. На столі знайшов записку, в якій повідомлялося, що рівно о дев'ятій на нього чекає Комісар.

Кроу вже збирався йти, коли до кабінету заглянув Тернер.

— Маєте добрий вигляд, сер. Зовсім одужали? — весело запитав він.

— Ніколи не почувався краще, — відказав Кроу й подумав, що це справді так. Тепер його зовсім не гнітила зрада Гарріет.

— Отже, краще, ніж містер Холмс, — майже сердито кинув Тернер.

— До чого тут містер Холмс? — насторожився Кроу.

— Ви зустрічалися з ним, сер, правда ж?

— Два чи три рази. Але що сталося?

— Ви нічого не чули?

— Анічогісінько.

— Великий містер Холмс ставить себе в кумедне становище з тією жінкою. Скандал. Про це балакає пів-Лондона.

— Вигадка…

— Це правда, сер. Кажуть, колишня співачка. Ірена Адлер. Він буває з нею повсюди.

Кроу поспішив до Комісара, аби якнайшвидше розв'язати собі руки.

— Вигляд у вас здоровий, — коротко відзначив Комісар. — Почуваєте себе добре?

— Готовий виконувати будь-яке завдання.

— Доведеться виконувати. Майте на увазі, Кроу, це ваш останній шанс. Я розмовляв з Муром Агаром, він запевнив мене, що ви цілком відновили своє здоров'я й самопочуття. Вірю, що так воно і є, хоча, як я чув, декотрим його пацієнтам ведеться не так добре.

— Невже? — Кроу змусив себе виказати подив.

— Між нами кажучи, — нахилився до нього Комісар, — я маю на увазі Шерлока Холмса. Пам'ятаєте, який він був завжди стриманий? До жінок навіть близько не підходив.

— Звичайно, пам'ятаю.

— Таке в його віці трапляється. Чоловік опиняється в руках молодої спритної жіночки й втрачає розум.

— Містер Холмс? — Кроу по-справжньому розхвилювався. Тернер міг перебільшити, але Комісар — ніколи.

— Так. Попався на гачок саме такій жіночці.

— Важко повірити.

— Я бачив на власні очі. Щовечора буває в «Моніко», «Крійоні» або «Трокадеро». Обнімається з нею в усіх на очах. Неприємне видовище. У моєму клубі кажуть, що бачили їх добре напідпитку в «Амбасадорі», а з рідним братом Майкрофтом Холмс не бажає навіть розмовляти. Одне слово ганьба, і, на жаль, таке трапляється часто. Коли людина збочує з прямої дороги… — Комісар не доказав речення, і Кроу перевів розмову на справу, задля якої той його викликав.

Розмова тривала добру годину. Йшлося про вибух на Прейд-стріт і ту людину, яка там постраждала. Звільнившись, Кроу найняв екіпаж і погнав на Бейкер-стріт, не знаючи, що його там чекає.

— Дякувати Богові, це ви, сер! — вигукнула місіс Гадсон, відчинивши двері на схвильований стукіт Кроу. — Він звелів, крім вас, нікого не приймати, навіть не дозволив дати телеграму докторові Ватсону.

— Що, зрештою, сталося, місіс Гадсон?

— Він такий хворий, сер… Таким я ніколи досі його не бачила. Думала, помре, але лікаря не викликали. А те, що про нього плетуть, — неправда.

Перестрибуючи через два східці, Кроу поспішив нагору, звідки долинали високі сумні звуки скрипки. Постукавши й не чекаючи відповіді, він майже вдерся до кімнати.

Холмс, зі скрипкою біля підборіддя, заплющивши очі, сидів у своєму улюбленому кріслі. Вигляд великого детектива вразив Кроу до глибини душі. Холмс був наче висушений — щоки втяглися, очі позападали. Кроу бачив, що рука, в якій той тримає смичок, далеко не така тверда, як звикле.

— Що з вами, Холмсе?

Холмс розплющив очі, перестав грати й відкинувся в кріслі.

— Радий вас бачити, Кроу. Ви одержали мою телеграму? Є новини?

— Дещо є, але що з вами?

— Про мене не турбуйтеся, дорогий мій друже. Я переміг і вже майже видужав.

Ним раптом стало так тіпати, що він кілька хвилин не міг говорити. Обличчя вкрилося рясним потом.

— Боюся, Кроу, що ця хвороба — мій власний витвір, — кволим голосом мовив трохи згодом Холмс. — Але я справді майже видужав. Трохи курячого бульйону місіс Гадсон — і все прийде до норми.