Тепер я вже підійшов без вагань, простяг руку… На щастя, вчасно зупинився: манекен усміхався, і то цілком реально, якщо тільки я не збожеволів. Цей манекен виявився жінкою з плоті й крові.
Вона витягла ліву руку з кишені й дуже повільно відвела мою руку, що від несподіванки заклякла в повітрі.
— Не чіпай, — промовила вона. — Заміновано! — Голос був той самий, чуттєвий і принадний, з тією ж бостонською вимовою; різниця лише в тому, що тепер дівчина зневажливо зверталася до мене на «ти».
— Пробач, — сказав я. — Я зробив дурницю.
Її голос раптом став суворим і рішучим:
— Запам'ятай: ти мусиш завжди звертатися до мене на «ви».
— О'кей, — відказав я, вдаючи, ніби мене це веселить, хоча весь цей спектакль починав дратувати.
Джін, без сумніву, навмисне робила все це, бо, подумавши, докинула:
— Й не кажи «о'кей», це досить-таки вульгарно, надто коли говориш по-французькому.
Я вже хотів був покласти край неприємній розмові: не мав на що сподіватися після такої зустрічі. Та водночас ця задирлива дівчина бентежила й зачаровувала мене. Я сказав:
— Дякую за урок французької.
Ніби вгадуючи мої думки, вона кинула:
— Тепер ти вже не можеш відмовитися. Надто пізно, та й вихід під охороною. До речі, познайомся з Лорою. Вона озброєна.
Я обернувся. Друга дівчина, в точнісінько такому ж одязі, в темних окулярах і капелюсі стояла на сходах, тримаючи руки в кишенях плаща.
Схоже, Джін казала правду: Лора щось мала в кишені — мабуть, націлений на мене пістолет великого калібру. Чи, може, вона тільки вдавала озброєну..
— Привіт, Лоро. Як ся маєте? — бовкнув я в найкращих традиціях чорного гумору.
— Як ся маєте, — ствердно відповіла вона у відповідь на моє привітання; так роблять англійці чи американці. Вона була рядовим членом організації, бо зверталася до мене на «ви».
На думку мені спало геть безглузде: Лора — це просто той самий манекен, і що піднявся сюди сходами з долішнього поверху й знову опинивсь переді мною.
Що й казати, дівчата тепер стали зовсім іншими. Вони грали в гангстерів, як хлопці. Вони влаштовували пограбування. Вони займалися рекетом і карате.
Вони чинили насильство над беззахисними підлітками. Вони носили штани…
Життя стало нестерпним.
Джін, мабуть, уважала, що саме тепер треба дещо пояснити, бо розпочала довгу промову:
— Сподіваюся, ти нам пробачиш наші методи. Ми змушені так працювати: остерігатись можливих ворогів, перевіряти вірність нових друзів; одне слово, як ти й сам бачиш, мусимо діяти якомога обачніше.
Потім, помовчавши, вона докинула:
— Ми змушені діяти цілком таємно. Й неабияк ризикуємо. Ти повинен допомогти нам. Скоро дістанеш точні вказівки. Але ми не хочемо, принаймні зараз, розкривати тобі ні твоє завдання, ні кінцеву мету нашої організації. Так буде певніше й безпечніше.
Я запитав, чи можу відмовитися. Та вона не лишила мені вибору:
— Тобі потрібні гроші. Ми платимо. Тому ти погодишся, не сперечаючись. Вагання зайві. Роби, що тобі кажуть, та й по всьому.
Я люблю свободу, люблю відповідати за свої вчинки. Я хочу робити все свідомо… І, попри все, я погодився на цю дивну пропозицію.
І спонукав мене до цього не страх перед отим уявним пістолетом, ані нагальна потреба в грошах… Є чимало інших способів заробити собі на життя, коли ти молодий. Тоді чому я згодився? З цікавості? Чи то був виклик долі? Чи якісь інші, ще не усвідомлені причини?
Так чи так, я був вільний і міг робити все, що мені заманеться, навіть коли б це суперечило здоровому глузду.
— Ти щось приховуєш від мене, — сказала Джін.
— Так, — відповів я.
— Що саме?
— Це справи не стосується.
Тоді Джін зняла темні окуляри і я побачив її гарні блідо-зелені очі. Нарешті вона винагородила мене чарівною усмішкою, на яку я сподівався з самого початку. І забувши про звертання на «ти», вона тихо й лагідно запитала:
— А тепер скажіть, про що ви думаєте.
— Боротьба статей, — відповів я, — є рушійною силою історії.
Вийшовши на вулицю, я швидко попростував попід ліхтарями і яскраво освітленими вітринами крамниць. Настрій у мене змінився. Від одчуття незвичайної легкості мені хотілось танцювати, все навколо здавалося привабливим, думка працювала чітко. Я позбувся вранішньої непевності й байдужості, їх без жодної причини витіснило відчуття щастя.
Але чи справді без причини? Може, варто признатися? Саме моя зустріч із Джін стала причиною цієї незвичайної зміни душевного стану. Все навколо нагадувало про неї. І її зовнішній вигляд, і обличчя, й рухи, й усмішка, нарешті, не йшли мені з голови, хоча моя робота й не вимагала надавати такого значення образові свого боса.
Читать дальше