Ален Роб-Грійє - Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці

Збентежена поглядом його глибоко посаджених чорних очей, яких він не зводив з мене (невже настільки добре знає цей лабіринт провулків, що може так швидко їхати, майже не дивлячись на дорогу?), я запитала, чи далеко до Північного вокзалу. Його рот скривився в жахливому тику, що міг бути вимушеною усмішкою, і він повільно відповів:

— Не турбуйтеся, скоро доїдемо.

Це просте речення він майже прогарчав. Людина полохлива вже давно і б перелякалась. Я також занепокоїлася, та відразу дорікнула собі за надмірну підозріливість: певно, це мені передалась гарячкова уява Сімона.

Коли ми з Сімоном прощались, я вважала, що Північний вокзал десь зовсім поряд. Проте таксі вже досить довго їхало вулицями, яких я не впізнавала і які нагадували віддалену околицю.

Потім таксі раптом звернуло за ріг, і ми опинилися перед знайомою всім будівлею Північного вокзалу. Біля тротуару, там, де таксі зупиняються, щоб висадити пасажирів, мене чекав Сімон.

Він церемонно відчинив дверцята й, мабуть, сам заплатив водієві, бо той миттю поїхав геть на великій швидкості. Коли ж це Сімон устиг розрахуватися з ним?..

Втім, я була геть ошелешена несподіваною появою Сімона. Він щиро всміхався, мов дитина, якій удався жарт. Я запитала, як він тут опинився.

— Йшов навпростець, — відповів він.

— Пішки?

— Звичайно. Я чекаю вже хвилин десять.

— Не може бути!

— Але це так. Ви витратили неймовірно багато часу, щоб подолати таку коротку відстань. Тепер ви вгавили й потяг, і свою подругу.

На жаль, це була правда. Я спізнилася майже на десять хвилин і вже не знала, як розшукати Кароліну. Піти до виходу з тієї платформи, куди прибув поїзд?

— Якщо хочете знати мою думку, — мовив Сімон, — водій навмисне вас катав, аби більше накрутити. Ви так затрималися, аж я вже був подумав, що взагалі не приїдете: жовті таксі завжди використовують для викрадень, це вже стало традицією. Надалі будьте обережніші: так у Парижі щодня щезає добрий десяток гарних дівчат. Решту свого короткого життя вони проведуть у розкішних будинках розпусти Бейрута, Макао чи Буенос-Айреса. Минулого місяця саме викрили… — Раптом, ніби згадавши про щось нагальне, Сімон урвав, не закінчивши своєї чергової вигадки, і швидко сказав: — Даруйте, мені треба йти. Я й так забарився… Отже, до завтра.

Він промовив ті слова тихим таємничим голосом, ніби не хотів, щоб їх почув якийсь випадковий шпигун. Я відповіла «До завтра!», а він бігом зник у натовпі.

Я обернулася в бік платформи й побачила Кароліну, яка, широко всміхаючись, йшла просто до мене. На мій подив, вона тримала за руку дуже гарну біляву дівчинку років семи чи восьми.

У правій руці Кароліна несла валізу, тож відпустила руку дівчинки, щоб помахати мені. через голови численних перехожих гукнула:

— Бач, як ти мене зустрічаєш! Забула про все через того хлопця!

Вона підбігла і обняла мене як завжди, не стримуючи емоцій. Дівчинка дивилася на нас, як скромна й вихована людина, яку ще не відрекомендували.

Я сказала Кароліні:

— Так, я трохи спізнилася, пробач. Я тобі поясню…

— Нема тут чого пояснювати. Я ж бачила — ти стояла з гарним хлопцем. А це Марі — дочка мого брата Жозефа і Жанни. Мене попросили привезти її з Амстердама до батьків.

Дівчина старанно зробила складний і дуже церемонний реверанс (такого, мабуть, років п'ятдесят чи сто тому навчали шляхетних дівчат). Я сказала:

«Добридень, Марі», — а Кароліна, як завжди багатослівна, провадила:

— Вона була на канікулах у тітки, ти її знаєш: це Жаннина сестра, що вийшла заміж за російського військового моряка. Я тобі вже розповідала про нього: його звуть Борис, коли його корабель заходив до Гааги, він попросив політичного притулку.

Розважливим тоном дорослої людини, вживаючи звороти, не притаманні дітям її віку, Марі прокоментувала:

— Насправді дядько Борис зовсім не політичний біженець. Він радянський агент, що під виглядом дисидента виконує місію, мета якої полягає в підбурюванні та дезорганізації працівників атомної промисловості.

— Ти сама до цього додумалася? — зі сміхом запитала я.

— Звичайно, сама, — впевнено відповіла Марі. — Я бачила в нього шпигунський номер, витатуюваний на лівому зап'ястку синім кольором. Він приховує його під шкіряним ремінцем, якого носить начебто для захисту сухожилля. Та це неправда, бо він ніколи не піднімає тягарів.

— Не слухай її, — сказала Кароліна. — Марі ввесь час вигадує абсурдні науково-фантастичні, шпигунські чи містичні історії. Теперішні діти читають багато фантастики.