Ален Роб-Грійє - Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці

А, може, то було не таксі?

Поки ми їхали, я знову подумав про безглуздість свого становища. Але ж я й не намагався покласти йому край. Сам дивувався своїй пасивності й подумки докоряв собі за неї, відчуваючи водночас незрозумілу втіху. Це пояснювалося не тільки тим враженням, яке справила на мене Джін, а й, звичайно ж, цікавістю. Чи, може, ще чимось?

Я усвідомлював, що мене втягнуто в події, в яких випадковість не відігравала ніякої ролі. От тільки не міг збагнути їх прихованої зумовленості. Всі ці таємниці й загадки наводили на думку про пошуки скарбів, коли ви дієте, поступово долаючи труднощі й одну за одною розгадуючи таємниці, та тільки після численних пригод знаходите скарби. І найдорожчий скарб — то Джін!

Я запитував себе й про те, чого саме від мене сподіваються. Чому ці люди не наважувалися сказати всього відразу? Невже йдеться про якусь страшенну таємницю? Що означали ці дивні випробування? І чому мене позбавлено будь-якої самостійності?

Я все ж сподівався, що невдовзі, після першого етапу тих іспитів збагну сенс подій. Оті пошуки скарбів у моїй романтичній уяві набували рис незвичайної, неповторної подорожі з численними пригодами.

Що ж до мого перетворення на банального сліпця з хлопчиком-поводирем, то воно, безперечно, мало на меті викликати співчуття й таким чином приколисати можливі підозри. Але як же тоді зможу лишатися непоміченим?

Адже саме таку безумовну вказівку я одержав.

Крім того, я подумки мимоволі вертався до одного й того ж запитання: куди ми їдемо? Якими вулицями? До якого району? До якого відкриття? Чи до якої нової таємниці? Й чи довго ще їхати?

Саме це запитання — чи довго їхати — чомусь бентежило мене найдужче. Може, Жанові дозволили сказати мені про це? Про всяк випадок я запитав у нього, та він відповів, що й сам нічого не знає. Це мене вельми здивувало, хоч я, звичайно, не дуже йому повірив.

Почувши моє запитання, водій заспокоїв мене:

— Не турбуйтеся. Скоро приїдемо.

Здавалося б, що в цих двох відповідях дивного, та я, сам не розуміючи чому, занепокоївся. Прислухався до голосу вулиці, але він нічого мені не підказував. Єдине, що рух тут був не такий жвавий.

Жан запропонував м'ятну цукерку. Я охоче погодився, але тільки з чемності. Він торкнув мене й сказав:

— Дайте руку.

Я простяг розкриту долоню. Він поклав на неї цукерку — трохи підталу, липкувату — мабуть, довгенько пролежала в його кишені… Мені дуже не хотілось цукерки, та я не наважувався засмутити Жана: коли вже взяв, то мушу смоктати.

Я неохоче поклав цукерку в рот. Її смак здавався трохи дивним — прісним: і гіркуватим водночас. Хотілося виплюнути, та я знову побоявсь образити і хлопчика. Бо не бачив його й не знав, чи він дивиться на мене.

Я відкрив для себе парадоксальний наслідок сліпоти: вона не дає нічого зробити потай. Нещасні незрячі люди ніколи не певні, що на них ніхто не дивиться. Щоб перебороти це неприємне відчуття, керуючись якимось безглуздим рефлексом, я заплющив очі, й без того затулені непрозорими скельцями окулярів.

…

Я спав, я впевнений у цьому. Чи принаймні задрімав. Тільки не знаю, чи довго це тривало, бо несподівано почув голос хлопчика:

— Прокиньтеся, ми приїхали.

Він ще й штурхав мене. Мені майнуло, що та цукерка з підозрілим присмаком була снодійна: адже я ніколи досі не засинав у машині. Мій поводир Жан підсунув мені наркотик — напевне ж, за чиїмось наказом. Отже, тепер я не знав, скільки ми їхали.

Машина вже стояла, і хлопець, мабуть, заплатив таксистові, якщо, звичайно, то було таксі; це здається мені дедалі непевнішим. Я мав таке враження, що за кермом нікого немає. Невже я вже в іншій машині?

Було важко зразу прийти до тями, тим більше, що я так само нічого не бачив. Здавалося, ніби сон триває й мені лише сниться, що я прокидаюся. До того ж, я втратив будь-яке чуття часу.

— Швидше, швидше! — квапив хлопець. — Треба поспішати.

Він нетерпеливився, від чого голос його ставав ще ламкішим. Я не без труднощів виліз із автомобіля й спробував випростатись. Почувався причмеленим, ніби з перепою.

— Подай-но мені мого ціпка, — сказав я малому.

Він виконав прохання, а сам узяв мене за ліву руку й рішуче кудись потяг.

— Не так швидко, я спіткнуся.

— Ми запізнимось.

— Куди ми йдемо?

— Не питайте, я не маю права казати. Та й це місце не має назви.

Принаймні тут було досить тихо. Мені здавалося, навколо — ані душі.

Я не чув ні голосів, ні кроків. Ми йшли асфальтом, потім почалася ґрунтова стежка. Нарешті переступили через поріг якоїсь будівлі.