Джорджо Щербаненко - Тенета зради

— Дякую. — Він припалив сигарету їй, потім собі. Йому теж довелось навчитися грати, і якщо з ним нічого не станеться, то він зможе навіть виступати у театрі «Пікколо». Штрелер підучив би його трохи, а хист комедіанта у нього вже є, отож він грав свою роль далі. — Коли ви виходите заміж? — спитав досить лагідно; якби перед операцією дівчина спробувала спокусити його, то це їй вдалося б — роль є роль.

— І не питайте: завтра вранці. — Лежачи з підігнутими ногами — канапа була для неї надто коротка — дівчина курила й пускала дим у стелю. Чорне волосся, не дуже довге, але густе, розсипалося на білій канапі; обличчя в неї було вугласте, трохи кощаве і навіть злегка вульгарне, але з кожним своїм жестом, із кожним словом вона випромінювала гарячі хвилі чуттєвості.

— Виходите заміж завтра вранці? — перепитав він скоріше машинально, ніж недовірливо.

— Так, на жаль. — І ще одна хмарка диму в стелю. — У вас немає чогось випити? Чогось міцненького, щоб забутися.

— Може, й є. — Він пішов до кухні. Десь там мала бути пляшка чи дві віскі, ще з давніх часів. І справді, він знайшов одну пляшку повну, а другу надпиту, взяв ту, що надпита, склянку і глянув на Маскаранті, який дивився на каструлю з інструментами.

— Вода щойно закипіла, — сказав Маскаранті.

— Хай покипить десять хвилин, а тоді покличете мене.

Він повернувся до кабінету. Дівчина все ще курила, і хоч вікна були відчинені, дим, що його видихала ця тютюноманка, не встигав виходити крізь жалюзі.

— Віскі підійде?

— Наливайте. — Вона трохи підвелася, спершись на лікоть, і ковтнула віскі. — Якби ви знали, як це неприємно! Чоловік просто не може собі цього уявити. — Вона віддала йому склянку.

— Що саме?

— Виходити заміж за того, хто тобі не подобається. І справді, чоловік цього не може собі уявити.

— А крім того, є й гірше.

— Що?

— Покидати того, хто тобі подобається. — Вона жестом попросила сигарету.

Дука подав їй і клацнув запальничкою. Вона повела далі:

— Цей тиждень ми, я й Сільвано, кохалися, знаючи, що це востаннє, і нам було сумно.

Прекрасно, романтична нота у біографії смердюха, якщо це можна назвати романтикою. Дука налив їй ще випити. Жінки, як правило, — це слабка ланка в будь-якому ланцюгові. І справді, вона сказала:

— Не давайте мені стільки пити, а то я почну базікати й залишуся тут довше, ніж три години.

— «Залиште, якщо не хочете», — блискуче продекламував він, вдаючи, ніби забирає склянку.

— Ні, будь ласка, випийте теж. Якби вам треба було завтра вранці виходити заміж за різника, то хто знає, скільки б випили ви. — Вона забрала в нього склянку, знову добряче хильнула — два великі ковтки з невеликою перервою — і замислено затримала в руці склянку.

Це може придатися — знати, що вона виходить заміж за різника; Маскаранті міг би з'ясувати за півгодини, хто з різників завтра одружується, таких не багато — може, лише один, саме той, що треба.

— Знаєте, я вимкну світло й відчиню на хвилину ще й жалюзі, щоб трохи вийшов дим, — сказав він.

— Вибачте, я тут усе засмерділа своїми сигаретами.

— Нічого, — стиха відповів у темряві він, відчиняючи жалюзі в чорну міланську ніч. — У цій квартирі немає кондиціонера.

— Коли вже вікно відчинене, то дайте мені ще одну сигарету і припаліть. — Вона наголосила на слові «припаліть» — воно пролунало, наче рядок, доданий до пісні.

— Ви не надто багато курите? — спитав він, бо вона ще тримала між пальцями попередню сигарету, і він бачив, як червоніла її жаринка. Зі смердюхом слід пильнувати… Той клієнт, не придумавши собі кращого імені, ніж Сільвано Сольвере, прислав до нього цю досвідчену дівку, щоб усе вивідати; і тепер вона розповідає йому всілякі казки, а на думці в неї одне: побачити, яка буде його реакція на те чи на те. Йому не можна помилятися, він більше не має права помилитися жодного разу.

— Дякую, — сказала вона, коли він подав їй припалену сигарету. — Я починаю трохи хвилюватися, тут, у темряві, поруч з таким міцним чоловіком, як ви…

Йому стало трохи гидко від слова «міцним», і водночас його розбирав сміх — як же необережно вони покладаються на чужу наївність.

— А я ні, — мовив він.

— Ну й добре. Але не гнівайтесь, а то я розпалюся ще дужче. Я ж вам казала, мені подобаються чоловіки, які одразу гніваються, наче півні.

Він завагався, почувши, як вона це сказала; він уже не був такий певний, що це пастка, перевірка, що вони хочуть знати, якого він гарту.

— Кипить уже десять хвилин, — почувся з кухні голос Маскаранті.