Вільям Айріш - Строк минає на світанку

Повернувши на тротуар, вона рушила своєю дорогою. Вона знала наперед, як усе буде. Могла б написати про те цілу книжку. Та тільки не варто бруднити чистий білий напір. Далебі, не варт. Усе це просто брудна калюжа, що її треба переступити, йдучи додому.

Цього разу почалося з посвисту — до такого способу вони вдавалися нерідко. То не був щирий, відвертий, лункий посвист, а умисне приглушений, таємничий. Вона знала, що свистять до неї. А тоді почула й словесний додаток:

— Куди це ми так поспішаємо?

Та вона навіть не пришвидшила ходи, бо то означало б надати справі більшої ваги, ніж вона того варта. Коли вони думають, що ти боїшся, то стають іще нахабніші…

Чиясь рука вчепилась їй за лікоть. Не пробуючи випручатися, вона зупинилась і подивилася на ту руку, а не в обличчя.

— Забери, — мовила крижаним тоном.

До тротуару під'їхала машина. Її дверцята були гостинно прочинені.

— Ну гаразд, нас треба довго умовляти. Я вже повірив. А тепер ходімо — таксі чекає.

— Я з тобою і в одному автобусі не поїду.

Він намагався підштовхнути її до машини. Та їй вдалося зачинити позад себе дверцята і прихилитися до них спиною.

Навпроти зупинився якийсь перехожий. Вона позирнула через напасникове плече і впізнала того самого молодика, котрий стовбичив там нагорі, у фойє, коли вона виходила. Та вона ніколи й ні в кого не прохала допомоги на тих вулицях — так принаймні ніколи не помилишся. Та й однаково за хвилину все скінчиться.

Молодик підійшов ближче і невпевнено спитав;

— Може, мені слід щось зробити, міс?

— А вас, мабуть, треба запросити, як запрошують охочих виступити по радіо в «Годині добрих діянь»? Коли вам одібрало руки, покличте поліцая!

— Не треба нікого кликати, міс, — відповів він з дивовижною сумирністю, що аж ніяк не пасувала до обстанови.

Він підтягнув напасника до себе, і вона почула глухий звук удару в кістку — певне, в щелепу. Той заточився, вдарився об задній буфер машини і, втративши рівновагу, гепнувся спиною на брук. Якусь хвилю ніхто з них трьох не зрушував з місця. Потім той, на бруківці, квапливо порачкував убік, кумедно перебираючи ногами, — певне, боявся, що відлетів не досить далеко. Як і годиться людині, що має доволі здорового глузду, аби не гаяти часу на запізнілі прояви хоробрості, він мовчки, без погроз чи лайки, підхопився на рівні й накивав п'ятами. Машина теж поїхала геть: шофер зрозумів, що поживи тут не буде.

Не можна сказати, що її вдячність була надміру палка.

— Ви завжди отак баритеся? — спитала вона.

— Але ж я не знав… То міг бути якийсь особливий ваш друг, — промимрив він.

— Ви гадаєте, що особливі друзі мають право чіплятися до людини, коли вона йде додому? І ви сам так робите?

Він усміхнувся.

— Я не маю особливих друзів.

— Можете вважати, що висловилися за двох, — сказала вона. — А мені вони й не потрібні.

Він зрозумів, що вона хоче урвати розмову і зараз же піти.

— Мене звуть Квін Вільямс, — мовив хапливо, намагаючись затримати її ще трохи.

— Дуже рада.

Ці слова прозвучали далеко не так приємно, як вони виглядають на папері.

Вона знову намірилась іти. Він обернувся 1 позирнув у той бік, куди подався її напасник.

— Як ви гадаєте — може, мені пройти з вами один-два квартали?

Вона не дозволила й не заборонила йому цього.

— Він не повернеться, — тільки й сказала.

Узявши її невиразну відповідь за цілковиту згоду, він рушив у ногу з нею на поважній відстані в один-два кроки. До кінця кварталу обоє ішли мовчки. Вона — тому що твердо поклала собі й пальцем не кивнути, аби підтримати розмову; він — тому, що був надто боязкий і не знав, про що говорити тепер, коли йому дозволено провести її. Перейшли вулицю. Вона помітила, як він озирнувся, але не сказала й слова. Так само мовчки поминули й другий квартал. Вона дивилася просто себе, так, наче була сама.

Підійшли до другого перехрестя.

— Мені ліворуч, — коротко кинула вона і повернула за ріг, неначе залишаючи його без зайвих церемоній.

Він не зрозумів натяку і, якусь мить повагавшись, повернув слідом за нею. Вона помітила, що він знову озирнувся.

— Можете заспокоїтись, — мовила глузливо. — Він утік зовсім.

— Хто? — здивовано спитав він. І тільки тепер зрозумів, про кого йдеться. — Та ні, я про нього й не думав.

Вона зупинилася, щоб оголосити ультиматум.

— Ось що я вам скажу, — почала рішуче. — Я не просила вас проводжати мене до самого дому. Хочете йти — справа ваша. Тільки затямте одне: нічого собі не уявляйте і не забирайте в голову ніяких дурниць.