Вільям Айріш - Строк минає на світанку

Джоан Брістоль одсунула від столу стілець і поставила спинкою до дверей ванної.

— Сідайте.

Руді сіла так обережно, немов той стілець збитий абияк і от-от розвалиться під нею. Жінка сіла навпроти.

— То як, ви казали, вас звуть?

— Я нічого не казала, та ви можете звати мене Керолайн Міллер.

Жінка недовірливо посміхнулась, але промовчала.

— Отже, ви знаєте якогось чоловіка на прізвище Грейвз, еге? А звідки ви взяли, що я теж його знаю? Він щось казав вам про мене?

— Ні, — мовила Руді. — Він нічого не казав.

— Тоді чому ж ви гадаєте, що я…

— Але ж ви його знаєте, хіба не правда?

Джоан Брістоль облизнула яскраво нафарбовані губи.

— Скажіть, ви давно його бачили?

— Ні, недавно.

— Коли?

Руді відказала навмисне безвиразним голосом:

— Я щойно від нього.

Брістоль ледве стрималася, щоб не зрадити себе. Це не важко було помітити. Її очі втупилися кудись повз Руді. Руді силкувалася не зважати на той погляд. Адже там, позаду, не було нічого, крім дверей.

— Ну, і як він?

— Мертвий, — тихо мовила Руді.

Брістоль неприродно здивувалася. Так, вона здивувалася, але то був жорстокий, погрозливий подив. Власне кажучи, її здивувала не сама звістка, а те, хто її приніс.

Заговорила вона не одразу. Як видно, хотіла порадитися з тінню, що її Руді бачила перед тим на стіні. Чи, може, тінь сама хотіла дати їй пораду. З-за причинених дверей ванної раптом долинуло легеньке булькання води, що текла з крана. Певне, то був сигнал.

— Пробачте, я на хвилинку, — підхопилася Брістоль. — Забула закрутити кран.

Вона обминула поставлений із стратегічним задумом стілець, на якому сиділа Руді, швидко пройшла до ванної і відразу ж причинила за собою двері.

Вона сама дала Руді нагоду. Сама дала її — нагоду знайти що-небудь, коли в тій кімнаті можна було щось знайти. Руді мала всього з півхвилини — стільки часу знадобиться Джоан Брістоль, щоб дістати вказівки, як діяти далі. А більше такої нагоди не буде.

Тільки-но причинилися двері, як Руді була вже на ногах. Вона мала час оглянути лише одну річ — відкриту сумку, що лежала на комоді. Підскочила до сумки і засунула руку всередину. Розуміла, що прямих доказів там не знайде. Та нехай хоч би що-небудь, хоч би що!.. А там нічого не було. Губна помада, пудрениця, інший дріб'язок. Під її швидкими напруженими пальцями зашелестів якийсь папірець. Вона хутко витягла його, розгорнула й перебігла очима. Так само нічого. Несплачений рахунок за готель на сімнадцять доларів вісімдесят дев'ять центів. Рахунок цього ж таки готелю. Нащо б він міг придатися? Жодного зв'язку з тим, задля чого вона сюди прийшла. А проте якесь підсвідоме чуття підказувало: «Візьми цей рахунок. Може, й згодиться».

Руді швидко сіла назад на стілець, зробила щось із своєю панчохою, і рахунок зник.

Зараз же по тому двері з ванної відчинились, і до кімнати, діставши вказівки, повернулася Джоан Брістоль. Вона знову сіла проти Руді.

— А там, у Грейвза, ви були сама чи ще з ким-небудь?

Руді зміряла її поглядом людини, котрій давно вже перейшло за сімнадцять.

— Може, ви гадаєте, що я беру з собою бабусю?

Співрозмовниця почула саме те, що хотіла почути.

— О такій порі ви ходите без бабусі?

— Атож.

— Ну, то й що?.. Хтось зупинив вас перед дверима й розповів, що сталося, сказав, що в будинку поліція? Там уже повно люду? Як ви дізналися, що він мертвий?

Руді мусила відповідати на її запитання. Це скидалося на ризикований танець на туго натягненому дроті, без балансира й без сітки.

— Ні, там нікого не було. Ніхто ще не знає. Мабуть, я перша його знайшла. В мене був ключ, він сам мені дав. Я пішла туди, а у вікнах не світилось. Я подумала, що він іще не повернувся, і вирішила зачекати. Піднялася нагору й побачила його там, застреленого.

Джоан Брістоль з напруженою увагою слухала її розповідь.

— І що ж ви тоді зробили? Певне, мерщій кинулися до телефону й почали репетувати: «Вбивство, вбивство!»

Статечна й розважлива жінка, що сиділа на стільці Руді, знову звела очі на співрозмовницю.

— Ви що, маєте мене за таку дурепу? Звичайно, я одразу ж звідти забралась, але без паніки. Погасила світло, замкнула двері й залишила там усе, як було. І нікому й слова про це не сказала! Голубонько, невже ви думаєте, що мені хочеться, аби мене вплутали в цю справу? Тільки цього мені бракувало!

— А коли ви там були?

— Я щойно звідти.

— Отже, будемо вважати, що ніхто ще нічого не знає… І крім вас…

— І вас.