Вільям Айріш - Строк минає на світанку

Йому це не сподобалося. Сигарети він не дав.

— Чому ви не вертаєтесь? — спитав тихо.

Тепер їй знову здалося, що він набагато старший. А може, за цей час вона сама стала молодша? Тут, у великому місті, людина швидше старіє. От удома ти завжди молодий. І навіть коли думаєш про дім, то наче трохи молодшаєш на часинку.

Вона мовчала. Він спитав удруге:

— Чому ви не вертаєтесь? Чому не поїдете додому?

— Ви думаєте, я не пробувала? — сердито відказала вона. — Я давно підрахувала, скільки грошей треба на дорогу, і знаю все напам'ять. Не раз ходила в довідкове бюро… Прямий автобус є тільки один, відходить з Нью-Йорка о шостій ранку. Можна ще виїхати вечірнім автобусом, але тоді треба ночувати в Чікаго. А якщо заночувати в Чікаго або ще десь, то хтозна, чи не завагаєшся й не вернешся назад. Одного разу я навіть дійшла до самої автобусної станції і спаковану валізу при собі мала. Вже сиділа й чекала автобуса. А тоді не змогла. Втекла в останню мить. Здала квитка і знову притяглася сюди.

— Але чому? Чому ви не можете поїхати, коли хочете? Чому?..

— Тому що з мене нічого не вийшло. Вони там думають, що я неабияка зірка на Бродвеї, а я всього-на-всього платна партнерка в дансингу, лантух з тирсою, що його наймають, аби тягати по залі. Бачите оцей аркушик, на якому написано «Люба мамо»? Ось одна з причин — мої листи додому весь цей час. А тепер мені бракує сміливості повернутися, глянути їм у вічі й признатися, що я невдаха. На це треба чимало сміливості, а я її не маю.

— Але ж то ваші рідні! Ваша сім'я! Вони зрозуміють. Вони перші постараються розрадити вас, підтримати.

— Я знаю. Матері я можу розповісти все. Мова не про неї. А от сусіди, знайомі… Певне, вона всі ці роки хвалилася мною. Читала їм листи. Знаєте ж, як це ведеться… Звичайно, мати й сестри мені допоможуть. Вони й слова не скажуть. Але однаково їм буде боляче. А я цього не хочу. Я завжди хотіла повернутися так, щоб вони могли пишатися мною. А тепер, якщо я приїду, вони мене жалітимуть… — Вона позирнула на нього й похитала головою. — Та це тільки одна причина. До того ж не головна. Далеко не головна…

— А в чому ж річ?

— Я не можу вам сказати. Ви будете з мене сміятися. Не зрозумієте.

— Чого б я сміявся? І чому не зрозумію? Адже я й сам звідти і теж чужий у цьому місті, як і ви.

— Ну гаразд, слухайте, — сказала вона. — Причина — саме це місто. Ви думаєте, це просто кружальце на карті? Еге? А я вважаю його за свого особистого ворога і певна, що маю рацію. Це місто — лиходій. Воно змагає людину. Воно схопило мене в свої міцні лабети й не відпускає. 1 я не можу виїхати.

— Але ж будинки — це тільки бетонні стіни, що не мають рук. Вони не зможуть затримати вас силоміць, якщо ви надумаєте поїхати!

— Я ж казала, що ви не зрозумієте. Будинкам не потрібні руки. Коли їх так багато, коли вони громадяться купою, вони отруюють повітря. Я не знаю складних і мудрих слів. Я знаю лиш одне: у цьому місті є якийсь особливий дух, що йде від усіх цих будинків. Поганий, лиховісний, мерзенний. І коли людина дихає ним надто довго, він потрапляє їй під шкіру, входить у кров — і та людина вже пропаща. Місто її здолало. А тоді лишається тільки сидіти й чекати. І через деякий час місто оберне її п те, чим вона ніколи не хотіла й не думала стати. Тоді вже пізно. Тоді вона може їхати куди завгодно, хоч би й додому, але все одно довіку залишиться тим, у що обернуло її місто…

Тепер він дивився на неї мовчки.

— Вам здається, що все це дурниці. Ви не вірите мені, але я певна, що це справді так. Місто — підле. Якщо людина трохи слабкіша від інших, трохи повільніша, якщо її треба злегенька підтримати, допомогти їй переступити через прірву — оцю людину воно й хапає. Отут воно й показує своє нице обличчя. Місто — підступне й боягузливе. Воно б'є тільки тих, що впали, тільки їх, тільки їх!.. Так, це мерзенне місто! Може, для когось воно й хороше, але той «хтось» — не я. А для мене воно мерзенне. Я ненавиджу його. Воно — мій ворог.

— Тоді чому ви не їдете? — знову спитав він. — Чому?

— Бо не маю сили розірвати пута, що їх наклало на мене це місто. Я переконалася в цьому того раннього ранку, коли сиділа на автобусній станції. Тоді я зрозуміла. Що дужче ти хочеш поїхати, то сильніше воно тебе тягне назад. Воно підкралося до мене нишком, нашіптувало мені: «Ти зможеш поїхати в першу-ліпшу мить. Чому б не спробувати ще раз, не почекати ще один день? Чому б не почекати ще хоч тиждень?» І коли кондуктор автобуса гукнув: «Рушай!» — я вже йшла назад, зі своєю валізою в руці. Йшла знесилена, переможена. Я не жартую, йшла, і мені вчувалося, як тромбони й саксофони насміхаються наді мною десь згори, з-під дахів будинків: «Ага, попалася! Ми знали, що тобі забракне сили! А-та-та! Попалася!»