Андрій Кокотюха - Клуб Боягузів

Куди їхати, Софійка пояснила. Всі п'ятеро сіли на трамвай, і Оля сказала вийти, щойно він виїхав з центру міста. Білан сам міг би тут, між цих вуличок, дуже просто і швидко заблукати. Тоді як Оля і Мавка орієнтувалися тут якщо не з заплющеними очима, то принаймні дуже впевнено.

Потрібний будинок виявився в самому кінці покрученої вулички, вкритої вже не бруківкою, а старим порепаним асфальтом. Це була триповерхова кам'яниця, входом до якої слугував один під'їзд, обладнаний на диво новими металевими дверима з кодовим замком. Смикнувши за ручку і переконавшись, що зачинено, Оля впевнено натиснула потрібні кнопки. Клацнуло, двері піддалися і дівчинка боязко ступила в тьмяну середину, де відгонило котами.

— Добре, що тепер ми всі знаємо це місце, — зазначив Максим. — Лишайтеся тут. В разі чого... Словом, краще не загадувати, але, Денисе, ти знаєш, як діяти в разі чого.

— Будь спок, боягузе новоспечений, — Черненко всіляко намагався зберігати спокій, хоча зовнішній вигляд цього будинку і нутрощі під'їзду наганяли на нього тривогу. — Давай, повертайся сміливим.

Зібравшись з духом, Білан теж переступив поріг будинку. Невідомо для чого причинив за собою двері, дочекавшись, поки клацнув замок. Усе, дороги назад нема. Треба рухатися тільки вперед, аби справді ніхто не здумав вважати його боягузом.

Хоча, правду кажучи, опинившись у цьому моторошному під'їзді не менш страхітливого будинку, Максим Білан признався собі — він справді починає боятися. І це правильно — він же зібрався вступати до Клубу Боягузів.

— Де ти там? — почулося згори. — Йди за мною, тільки обережно...

Максим, скрадаючись, піднявся кам'яними сходами на другий поверх. Перший і третій, як він помітив, все ж освітлювалися тьмяними лампочками. А тут, на другому, не світилося нічого. Більше того — тут були тільки одні двері. Видно, відчувши його подив, Оля пошепки пояснила:

— У старих будинках мешканці займали по одному поверху. Квартири досить великі та просторі. Потім, коли помінялася влада, сюди напхали народу і зробили комуналки. Тепер бізнесмени їх розселяють. Бачив двері? Хтось усе це викуповує потроху...

— Учитель ваш? — тихенько гмикнув Максим.

— Я тобі про будинок кажу. Сама тут уперше. Хто він такий — не знаю.

— Давай знайомитися.

Білан провів рукою по одвірку, шукаючи кнопку дзвінка. Та пальці наткнулися лише на те місце, де вона колись була. Завагавшись на мить, хлопець кілька разів стукнув кісточками пальців у старі двері. Усередені було тихо. Він постукав сильніше, а тоді взявся за металеву ручку і повернув її.

Вона піддалася. Двері з рипом прочинилися.

Не сподіваючись на таке, Оля, зойкнувши, відсахнулася. Якби Максим прийшов у таке місце сам, він теж би злякався і, правду кажучи, не пішов би далі. Але поруч із дівчинкою він мусив здаватися сміливим. Тому ступив до помешкання першим. Оля посунула за ним, автоматично причинивши двері.

Навіть якби Максим хотів роздивитися, що тут таке, все одно не зміг би. Всередині було темно, лиш десь попереду на стіні стрибали відблиски незрозумілого походження. Розвівши руки в сторони, хлопець торкнувся стіни кінчиками пальців правої руки. Торкнутися стіни з лівого боку він зміг, лише посунувши на два кроки ліворуч. Передпокій у цій старій кімнаті був не величезним, проте досить просторим.

Перед тим, як рухатися далі, назустріч відблискам, хлопець легенько відсторонив Олю, підійшов до вхідних дверей. Очі ще не звикли до темряви, він далі вивчав обстановку навпомацки.

Пальці намацали автоматичний замок. Отже, зробив висновок Максим, при бажанні тут можна зачинитися зсередини. Одначе двері залишили відкритими. Отже, той, хто тут є, ким би він не був, чекає на гостя. І, очевидно, нічого справді страшного в цьому Клубі Боягузів із ними не станеться — інакше двері б тут зачинилися за ними наглухо.

Заспокоївши самого себе такими висновками, Білан, знову відсторонивши Олю, обережно рушив уперед, тримаючись за стіну правою рукою. Раптом стіна скінчилася, а хлопець, зробивши наступний крок, вийшов просто в інший коридор. Відразу стало зрозуміло, що тут відблискує.

Вздовж стін по всій довжині темного коридору горіли свічечки.

Вони не були достатньо яскравими та великими, аби освітлювати все приміщення. Їх вистачало лише на те, аби створити ілюзію світлої стежки. Шляху, який веде до нового життя — інакше Максим це не сприйняв. Придумано дотепно та з певним розрахунком, нічого не скажеш.