Радій Радутний - Три тисячі смертей

Клацнув затвор.

Все таким же автоматичним, натренованим рухом Дізфайндер відкинув вбік спорожнілий автомат й вихопив з-за спини другий.

Приціл-черга з двох-трьох патронів-поправка-черга-по-правка-черга...

Ракета зменшилась до розмірів місяця в ясному небі й геть сховалась за димовою завісою.

Клацнув затвор.

Ядучий дим, розповзаючись, накрив найманця й змусив, кашляючи та відпльовуючись, відступити до лісу.

Рев двигунів, що в перший момент оглушив й приголомшив, зменшився до шуму літака на форсажі.

Дізфайндер вилаявся, кинув на сніг автомат й від люті спробував розтоптати його ногами — але зброя миттю зникла під снігом.

Над головою щось блиснуло й за мить гримнуло.

Гримнуло так, що попередній шум видався солдатові шелестом річкових хвиль.

Ударна хвиля кинула його до землі, вдавила в сніг й ним же засипала, а коли він, кашляючи і плюючись, видерся на поверхню — то в небі вже теліпалося лише кілька димних хвостів, найбільший з яких впирався у вершечок сусіднього пагорба.

Кілометрів за десять звідси.

Солдат посміхнувся, витяг з під снігу автомат й незважаючи на страшенний мороз, поцілував.

На чорній сталі залишився чорно-червоний крижаний слід.

Юр зупинив машину метрів за десять від "паскудного мотелю", зітхнув, завагався — але вийшов і навіть хряснув за собою дверима. Кінець кінцем, до контрольного терміну залишалось трохи більше двох годин — якраз вистачить, щоб вмитися, трохи під'їсти й випити кави. Ні про які зустрічі, звичайно, не може бути мови...

Сірий пес, що нахабно вилежувався перед дверима, підскочив й кинувся йому назустріч.

Сторопілий Дізфайндер не встиг навіть потягтися до пістолета — Сапер вже кинувся з лапами йому на шию, й навіть встиг лизнути обличчя. Хвіст його нагадував хвостовий ротор гелікоптера — з тією, однак, відміною, що вертівся не в одній площині, а у всіх одночасно.

— Сапере! — розчулено зашепотів Юр. — Боже ж мій... Але як ти...

Двері розчинилися, й за ними виникла підозріло знайома постать.

— О, наздогнав таки! — здавалось, Піт навіть не здивувався. — Я так і думав. Ну що, поїхали?

— А... — на щось більше Дізфайндера просто не вистачило.

— Та там Калібр, там. Пиво цмулить. Шваб — він і в Росії шваб.

— Це ти кого там обізвав швабом? — почулось погрозливо з темного закапелка. — Та я зараз... О, здоров, Юре. Вибрався таки? Ну пішли, пива вип'ємо, бо спекотно.

— А...

Дізфайндер сторопіло озирався то на "УАЗик", яким приїхав, то на Сапера, що із звичайнісіньким виглядом ухопив за нашийник свого пса, то на небо, то — чомусь — собі під ноги.

— Та що з тобою? — стривожився американець.

— А я...

— Що, мабуть думав, що ми загинули? Нормальне явище. Я сам так думав — про тебе. А от Ганс, навпаки, сміявся й казав, що ти з будь-якої ями видерешся. Ну що ж, я радий, що помилився.

— Але ж я...

— Ну добре, пішли, сядемо візьмемо ще пива й поговоримо...

Юр оговтався лише після другого кухля.

— Але ж я бачив ваші трупи! Особисто! Доторкався! Штучне дихання намагався робити!

Найманці перезирнулись. Сапер співчутливо знизав плечима:

— Примарилося. Ти ж знаєш, що буває від контузії. Ракета вдарила зовсім поруч, я взагалі дивуюся, як ти вцілів.

— Яка ракета? Та, що була в шахті?

— Та ні, НУРС з гелікоптера. До шахти ми не дійшли, й не дійшли багато...

Сапер спохмурнів.

— Як це — не дійшли? — Дізфайндер розхвилювався так, що мало не впустив кухоль. — А кліматична бомба? А колодязь? А каналізація? А караулка... втім, цього ти вже не бачив...

Юр зрозумів, що його запитання не дуже логічні й заплутався зовсім.

— Отже, все це мені приверзлося?

— Ну звичайно! — Піт зітхнув з видимим полегшенням. — Просто контузія й глюки від неї.

— Шкода, шкода... — Дізфайндер сьорбнув ще пива й теж зітхнув. — Втім, яка там шкода, це просто чудово! Всі живі... А Моше?

— Ні, Моше, на жаль, загинув, — Ганс спохмурнів. — Найпаскудніше те, що загинув марно, по-дурному. Оце шкода.

— Піте, — Дізфайндер знову розвернувся до американця й подивився на нього з дивним виглядом, мало не жалісно. — Зроби добру справу. На ось ключі, сходи до моєї машини й зазирни в багажник.

— А що там?

— Ну, ти зазирни — й мені скажеш.

Сапер знизав плечима, вийшов, грюкнувши дверима, й на кілька хвилин зник.

Калібр мовчки цмулив пиво й зацікавлено поглядав то на двері, то на годинник.

Піт повернувся за кілька хвилин з дивним виразом на обличчі — так чи сяк, але Калібр потім клявся, що на чолі в нього було написано: "Нічого не розумію!". Кирилицею.