Радій Радутний - Три тисячі смертей

— Зрозумів? Американець кинув на Юра промовистий погляд. — Рух уперед, розклинюєш і підтягаєшся.

— Просто прекрасно, — сплюнув Дізфайндер. — А потім?

— Потім тягнеш за тросика, до якого прив'язаний я... й молишся, щоб нікого з нас не заклинило. Про всяк випадок ще за один тросик може потягти Ганс, але сам бачиш, у якому він стані.

— Чудово! — Юр усміхнувся. — А де ж тросики?

— У мене в напл... а, чорт! А я думаю, що ж воно на спину тисне!

Дізфайндер зареготав і мало не зірвався у воду.

— Хіба що з цього опудала кишки вимотати?

"Опудало" на плечах американця гавкнуло й ворухнулось.

— Я тобі вимотаю! Зніми-но краще ременя з Ганса!

Ремінь — широкий, шкіряний, радянського зразка — виявився з метр завдовжки — й трьох таких ерзаців цілком вистачило, що замінити тросик, на якому Дізфайндер мав буксирувати Піта.

— А от про аварійне повернення доведеться забути... — неголосно пробурчав Сапер й пересмикнув плечима. Юр чудово його розумів — одна справа загинути десь у бою, а зовсім інше — у тісній трубі, де не можна навіть підтягти пістолет собі до скроні, серед потоку помиїв та екскрементів, та ще й радянських — справді, від такої перспективи плечі могли пересмикнутись не лише у Піта.

— Ну то що? — Сапер закінчив в'язати ремені, посмикав, перевіряючи на міцність й кинув одного кінця Дізфайндеру. — Пішли!

Наступні кілька годин запам'ятались обом як найважчі за всі незгоди та поневіряння минулого, не такого вже й легкого життя. Труба давила з усіх боків. Юр скручувався вужем, намагаючись просунутись хоча б на десяток сантиметрів уперед. З пристосування, нашвидкуруч скрученого Сапером, користі майже не було — за кожним разом приклади ковзали гладенькими та ще й слизькими стінами, кілька разів Дізфайндер гепнув затвором собі ж по маківці. Звичайно, попереду було абсолютно темно, і не вистачало повітря, невідомо, скільки разів солдат втрачав свідомість й кільканадцять разів ловив себе на тому, що працює, як автомат, — "один рух уперед, розклинитись, підтягтись..." — й не відчуває при тому абсолютно нічого. Але найгірше думати про Сапера — американець, витягнутий, як струна, з задертими над головою руками, не міг навіть самостійно поворухнутись — і Юр уявив собі, що він відчував, коли "буксир" завмирав на місці й не відповідав навіть на окрик.

Одного разу Дізфайндер намацав у трубі бічний отвір — значно вужчого діаметра, й похолов від думки про те, що каналізаційна система могла бути так і збудована — сліпий колектор, яким вони зараз пересуваються, й невеличкі труби з різних джерел. Вибору, однак не було, й можливості повернутись — теж, отже, залишалось лише повзти.

Він ніколи не зміг би сказати, скільки часу зайняла та подорож, або на скільки ж метрів вони просунулись. І ніколи б не зважився повторити її навіть з ліхтариком та більшою трубою. Зненавидів спочатку сантехніків, потім сантехніків конкретно радянських, а потім чомусь — спелеологів.

Потім увесь світ.

А потім побачив світло.

Світло було благеньке — ледь-ледь помітний промінчик попереду — але сили він надав більше, аніж найкращий допінг. Юр рвонув вперед, наче паровик Кейсі Джонса [13] Легендарний американський машиніст. ; за кілька хвилин промчав до кінця труби й раптом — несподівано для самого себе — опинився на дні невеликого, з метр у діаметрі бетонованого колодязя.

З хвилину сидів, гарячково хапаючи ротом повітря.

Потім згадав про ремінь, що під час подорожі гальмував його й обережно потяг до себе. Тягар все ще був на місці, і Юр полегшено зітхнув, коли з отвору висунулись спочатку зчіплені руки, а потім і голова Сапера.

Він не дихав.

Осклілі очі люто витріщились на промінчик, що пробивався з-під кришки люка.

На грудях безглуздо теліпався принайтований ноутбук.

— Чорт! — стиха вилаявся Дізфайндер. Біль-менш чистим місцем своєї гімнастерки він витер губи Піта, вдихнув повітря й щосили дмухнув проміж стиснуті зуби. Грудна клітка американця піднялась й поволі опала.

— Чорт! Чорт! Чорт! — безсило вилаявся Дізфайндер, пробуючи то штучне дихання, то масаж серця, то просто традиційні ляпаси по щоках.

Мертве залишалося мертвим.

Лише за кілька хвилин Юр трохи заспокоївся й знову позирнув нагору. Промінчик так само буденно світив у яму, жодного шелесту, стуку й звуку взагалі не долинало з поверхні.

Це насторожувало.

Дізфайндер притиснувся вухом до іржавого люка, але почув лише шурхіт власної крові в судинах.