Мирослав Сивицький - Жартівники

— Невже насправді вони хочуть вбити дівчину?

— Це залежатиме від настрою твого сина! А він обіцявся переді мною, відкрутити їй голову.

— Господи! То чому ти сидиш і нічого не робиш?

— А що маю робити?

— Як що! Виклич міліцію!

— І що їй сказати? Що мій син у складі банди соловейків поїхав грабувати, а, можливо, й убивати?

— А що ж тепер буде? — великі очі наповнились слізьми, котрі от-от рясним дощем поллються на землю. — Іллярію, та зроби щось! Може ще не пізно?

— Заспокойся, — сказав розважливо. Йому стало жаль Аду, що в порівнянні з його віком, життєвим досвідом, була теж ще дитиною. — Я вже зробив усе що міг! Готуй каву, ідемо в кабінет і будемо ждати.

— Ждати?! На що, Іллярію ждати?

— Якщо все складеться так, як передбачалось, то з Романом і тією дівчиною нічого не станеться.

— Ти в цьому певен?

— Я певен у людині, котра пообіцяла мені це. Наберися терпіння, мила, — розчулився Іллярій і цілуючи Аду в лице, відчув під губами солоний присмак сліз. — Справді, все буде гаразд!

У кабінеті Ада вмістилась на канапі, підкупивши під себе ноги, задумалась, на личко вибилась осмута, куточки вуст опустилися. Складалось враження, що всю зграбну постать чавив невидимий тягар.

Чекати довелось довго. Лише десь пів на першу, коли Ада, скрутившись калачиком міцно спала, а Іллярій намагався зрозуміти зміст того, що читали очі, тишу розітнув міжміський дзвінок. Ада схопилась на канапі й залупала з спросоння очима, як сова на світлі.

— Слухаю. Ага. Трошки пом'ятий? Це піде йому лише на користь! Обезболююче? Прихоплю… Що? Ні, виїжджаємо негайно… Коли зачиняєтесь? О другій? — Іллярій зиркнув на годинника, — хвилин через сорок будемо.

— Збирайся, ідемо! — поклав Іллярій трубку. — Заберемо своє чадо.

— Заберемо? З ним що, не все гаразд?

— Трохи… Може хоч це його спам’ятає?

— Спам'ятає! Це я тобі обіцяю, — враз весело сказала Ада, з плечей якої наче гора звалилась.

— Еге ж… А як поплачеться тобі в камізельку, знову будеш потурати…

Було за північ, коли з тихенького завулочка виїхала пошарпана професорова «Лада», вилетіла на автостраду й мимо клубу «Зона ризику», Дачного соціалізму, взяла курс на велике осяйне коло місяця, що висів над обрієм, зачепившись краєм за зазубні старовинної фортеці княжого міста Триболі…

Роман розплющив очі, якусь хвилю лежав нерухомо, дивився у високу стелю, намагаючись зрозуміти де він. Тіло охопила страшенна втома, боліла кожна кісточка, кожен м’яз, дерев'яною була права вилиця. Зціпивши зуби, перемагаючи біль, повернув голову й очманів: поряд, у низенькому для відпочинку кріслі, закинувши ногу на ногу, сиділа «іноземка» й мило всміхалась.

— Тут івнінґ, містер Кандіба! — привіталась і щиро поцікавилась. — Ґав ду ю ду?

— Ти-и?! — ледве продихнув.

— Ю лук нот вері вел?

— Та хто ти в біса така? — запитав з притиском і скривився: пекучим болем озвався кожен мускул, важким каменем висіла права вилиця.

— Надійка, одна з п'ятірки… Пригадуєш, ти обіцяв їй ще зустрітись? От і зустрілись.

— Лжевахтерка, еге ж?

— Ну як він? — запитала, увійшовши в кімнату, Надійка. — A-а, вже прочумався герой нашого часу! Як твої справи?

— Жити буде, — сміється Зоряна. — А кохати навряд…

Роман намагається сісти, та гострий пронизливий біль прошиває усе тіло, щось нестерпно пече внизу живота, й він залишається лежати навзнак.

«Що ж це вони зі мною на цей раз зробили? — пересилюючи хвилевий біль, викликаний різким рухом, думає Роман і враз волосся ледь не стало дибки. — Невже справді кастрували?»

— Вибач, Ромчику, — Надійка підступила до нього, поглянула на здоровезний синяк, що залишився після її «привітання», і видихнула співчутливо, — але то не я вдарила тебе в пах.

— Хтось з танцюючих, коли ти вже лежав, зашпортався за тебе, — кпинить Зоряна. — Скажи спасибі Нео, що хоч напівживого витягнула з халепи.

— А це ще хто, отой мій рятівник Нео?

— Зараз познайомишся. Телефонує Кандибі, нехай поквапиться, то, може, ще врятує твою чоловічу гордість…

— А чи варто? — Надійка підсунула крісло й сіла поряд із Зоряною. — Казала ж, вивеземо в лісосмугу й нехай там здихає…

— Так бачиш, Нео закохалась у нього.

— У кого, в оцю купу м’яса? До того ж це не людина, а вампір.

— Присмоктався до тебе й цмолить кров, — глузує Зоряна, — начебто інших дівчат навкруги мало!

Знетямлений Роман лише очима лупає і поглядом перескакує з однієї дівчини на іншу. Враз знову спалахує перед очима блискавка, роздається удар грому, й він на якусь мить втрачає притомність.