Мирослав Сивицький - Жартівники

Авто виїхало за місто, легенько долало підйомисту дорогу, видовбану, ще у княжі часи, у схилі кам'янистого горба, й наганяло пасажирський дизель-поїзд, що повз у тому ж напрямку терасою вище. Праворуч, відгороджене товстими стальними канатами, зяяло провалля.

— Зупинися, а то я вистрибну з машини.

— Спробуй! — ущипливо посміхнувся.

Надійка пошарила рукою по обшивці дверцят — клямка, що відчиняє їх з середини була завбачливо знята.

— Я кому кажу — зупини негайно!

— Не пахкай і заспокойся. Тобі вже ніхто й ніщо не допоможе.

— Навіть так! — вона схопила руками водія за патла, різко рвонула вниз, підставивши коліно. Однак його ремінь безпеки пом’якшив силу удару.

— Ой, вар'ятко! Розіб'ємось, — зарепетував Роман.

Заверещали гальма, іномарка, черкнувши боком канат, що відділяв дорогу від провалля, зупинилася.

— Відчиняй дверцята! — наказала, не відпускаючи чуприни.

— Чим? Клямка у бардачку, — прохрипів здушено.

— Гаразд, візьми, — вона смикнула за гриву і потягла до себе.

— Вар'ятко, відпусти волосся…

— Спочатку двері.

Він відкрив бардачок, узяв клямку, котра несподівано клацнула, мов запальничка, і зашипіла: спазма стиснула горло й дівчина провалилась у безвість…

— Ти куди оце зранку наврипився? — мружить сиві, з сіткою червоних прожилок, очі баба Софійка.

— До міста, — плечистий, гарний з лиця парубок зашморгнув рюкзак і усміхнувся оцьому вже поволі згасаючому клубочку життя.

— Відпочив би після усього…

— Навідпочивавсь… Замалим не три роки.

— Поснідаєш?

— Ні.

— Хоча горня молока випий з хлібом. Учора спекла… Знаєш, такий, як ти любиш — з житньої муки у кошику.

— Спасибі. Я вже пив молоко й хліб куштував.

— Коли?

— Як ви у хліві порались.

— Не обманюй стару, а слухайся та їж. Поглянь, що вони з тебе зробили?

— Усе нормально, мила моя бабцю Соню, — він нахилився і поцілував у чоло.

— Ти єдина в мене, що залишилась від роду.

— Ая, дитинко, якесь закляття висить над ним. Мусів хтось чимось прогнівити Бога.

— Не думаю. Просто на ваш із дідом вік, на долю усього покоління, випав такий страшний час.

— Страшний, дитинко, страшний… Троє їх, соколиків разом із старим, замість більшовицької неволі, вибрали собі смерть… Ая… — Софійка змахнула сльозу й запитала. — Поїдеш машиною?

— Ні, автобусом. Назад — пішки. Побреду навпростець через ліси. У Зеленому провідаю могилу батька-матері, на Лисій горі — дідусеву криївку.

— Ая, провідай, дитинко. Помолися, нехай їхні душеньки на тому світі мають спокій.

Стара підійшла до креденса, набитого всілякими пляшечками з настоями трав, вийняла дві п’ятисоттисячні купюри й протягнула парубкові.

— Ось, Несторку, купи мені бинтів, нашатирного спирту та соди. Тільки гляди, не забудь!

— Не забуду, бабо! — Нестор закинув на плече рюкзак і узяв фоторушницю.

— А фузію нащо береш?

— Може десь у лісах яку сарну підстрелю.

— Ти б не в лісі, а деінде підстрелив. Та одружився чим скоріш, — зітхнула баба. — Я вже, сам бачиш, дотоптую свій ряст…

— Намагався уже, ви знаєте… А що з того вийшло?

— Не слід було заїдатися. От і помотались.

— Гаразд, мені помотались… А Нелю нащо звели зі світу?

— Вона сама пішла…

— Сама, сама… Хотів би я в це повірити! — Нестор поглянув кудись поперед себе, очі спалахнули недобрим вогнем, і додав твердо. — Та нічого, мила моя бабцю, нічого — наступає час розплати. Я їм, кожному зокрема, віддам по заслузі.

— Знову лізтимеш на рожен? Мало тобі страждань?

— Ні, запхаю голову у пісок! А на рожен не лізтиму. Навчений. Однак не допущу, аби оті мерзотники, що спливли на хвилі всенародного зриву, вершили нині темні діла, й паплюжили добре ім'я України! Хіба за для цього наш дід, мої дядьки й тисячі їхніх соратників поклали голови?

— Що ти знову надумав, навіжений? — Переляк хвилею прокотився на зморшкуватому обличчі Софійки.

— Ще не знаю, бабо, не знаю. Тільки прощення їм не буде!

— Їй, дитинко, дай собі спокій! Христос ще не такі витерпів муки, але всім простив.

— Я не Христос. Я крові прагну! — усміхнувся Нестор. — Не переживай, моя люба бабусю, все буде гаразд. Сьогодні ми вже не ті, що були три роки назад. Маємо вільну Україну.

— Божевільну, дитинко, божевільну, — згіркло посміхнулась стара, зблиснула ще всіма передніми зубами. — Добре, що не дожили мої соколики до такого страмовища… А тебе прошу не займай нікого, нехай живуть як уміють…