Ростистав Самбук - Марафон завдовжки в тиждень

З провулка вийшли двоє офіцерів, один з жовтою валізкою, і Павлов зупинив їх. Перевіряючи документи, з задоволенням побачив, як виступили з-за спини солдати з червоними пов'язками на руках.

Гарні хлопці, той, що праворуч, сержант, полковий розвідник, на його рахунку не один «язик», і на нього можна покластися, як на кам'яну гору. Другий, правда, салага, зовсім ще зелений, тільки- тільки навчився стріляти, але, видно, тямущий, он як повторює рухи старшого товариша, поклав руку на приклад ППШ, приготував зброю.

Павлов уважно переглянув офіцерські книжки, командировочні розпорядження й повернув документи: все гаразд, і можна йти далі. Офіцери відкозиряли й пішли своєю дорогою, спокійно й не озираючись, і в Павлова відлягло від серця.

Полковник, комендант міста, попереджував, що за даними Сморшу у Львові діє гітлерівська резидентура й не виключено, що ворог маскується під радянських офіцерів, – слід бути гранично уважними, всіх підозрілих затримувати й доставляти в комендатуру.

Але ж ці офіцери не викликали підозр. Капітан і молодший лейтенант. Служать в автобаті, що розташований у місті, документи в ажурі – хай ідуть…

І Павлов, поправивши гімнастерку, повільно попростував далі.

Назустріч проїхали вантажні машини з солдатами, потім з-за рогу вискочив трофейний чорний великий автомобіль, Павлов устиг помітити на передньому сидінні військового у кашкеті з червоною околичкою – виструнчився, готовий відкозиряти, та машина, набравши швидкість, промчала, і старший лейтенант зітхнув з полегшенням: позбав нас, боже, генеральського гніву й генеральської милості.

Він повернувся і пішов, легко торкаючись підборами начищених хромових чобіт кам'яних плит тротуару й задоволено чуючи важке гупання позаду. Тил у нього прикритий двома автоматами, а йому легко й вільно, і ремені скриплять затишливо, і дихається радісно, і все навколо підвладне йому.

Стій. На протилежному тротуарі з'явився чоловік у цивільному, ще не старий, років під сорок…

Чому в цивільному? І звідки він вийшов? Чи не з дворової брами?. Так, з неї, бо ворота ще погойдуються. І чи не хоче югнути назад, здається, побачив патруль і злякався…

Старший лейтенант рішуче зійшов на бруківку, і солдати, як тіні, посунули за ним.

Чоловік у темному піджаку справді виявив намір сховатися в брамі, але Павлов, одразу відчувши, як обважніла в нього кобура з пістолетом, зупинив його.

Чоловік дивився на військових не те що злякано, але й без приязні, і Павлов суворо наказав показати документи.

Чоловік закліпав очима жалібно (це вже не сподобалося Павлову) й квапливо витягнув з внутрішньої кишені піджака перев'язані мотузком картонні палітурки блокнота, розплутав мотузок зашкарублими пальцями й подав старшому лейтенантові папери. Зашкарублість пальців якось контрастувала з його квапливістю й запобігливістю, але з документів випливало, що Степан Антонович Гавришкїв працював стрілочником на залізниці й тому звільнений від військової служби.

Павлов повернув документи, запитавши:

– Тут живете?

– Прошу пана, маю мешкання в цьому будинку, – Гавришків кивнув на одноповерховий будиночок за брамою. – А тераз мушу йти до роботи. Якщо, звичайно, шановне панство дозволить.

Павлов не мав підстав затримувати Гавришківа, він увічливо козирнув, і обличчя стрілочника нараз розтягнулося в недовірливій посмішці. Але, усвідомивши, що честь віддають не кому-небудь, а йому, посміхнувся і сам, либонь, хотів щось сказати, проте не знайшов слів чи передумав, однак пішов, озираючись, і Павлов кілька секунд Дивився йому вслід з приязню.

– Наша, робоча людина, – визнав нарешті за можливе пояснити солдатам.

Сержант згідливо кивнув, а молодий солдат ніяк не відреагував на офіцерову репліку: певно, червона пов'язка і автомат морально переобтяжили його, і потрібен був час, Щоб зміст звичайних слів доходив до нього.

Вулицею прогуркотів трамвай. Трамваї ходили рідко, але в цей час не були заповнені, вранці та ввечері люди висіли на підніжках, навіть обліплювали буфери, а тепер на задній площадці виднілося лише двоє чи троє пасажирів.

Слідом за трамваєм проїхала парокінна фіра, запряжена одним моцаком, фіру з горою навантажили мішками, та битюг тягнув її легко, наче зовсім не відчував ваги.

Павлов провів коня заздрісним поглядом. Не моцак, а трактор, його б у їхній ліспромгосп під Мінусінськом, ото потягав би колоди…

Знову патруль рушив центром тротуару, ззаду почулося далеке дзеленчання трамвая, Павлов озирнувся і побачим на бруківці жінку на велосипеді.