Ростистав Самбук - Марафон завдовжки в тиждень

– А в нас там спальня… – Дівчина рушила до дверей, щоб показати, але Бобрьонок зупинив її:

– Чи не змогли б ви потіснитися? – запитав. – Прийняти в пожильці офіцера чи двох? Правда, – невдоволено роззирнувся, – тут лише одне ліжко…

– А в нас розкладайка, – заперечила дівчина, – і якщо офіцер не погребує спати на розкладайці…

– Не погребує, – запевнив Толкунов, – наш офіцер не якийсь там пан, і йому там усякі розкішні дивани та перини не потрібні.

– Тільки… – дівчина затнулася. – Тільки ковдри в нас нема, – додала рішуче, – бо все розпродали.

– Буде ковдра, буде й білизна, – запевнив Бобрьонок. – Тут мешкаєте ви і?..

– Я з мамою, – швидко пояснила дівчина. – Мама на роботі, а я в університет вступаю…

– Отак-от, зараз? – засумнівався Бобрьонок і обвів поглядом порожню кімнату, даремно шукаючи професорів.

Але дівчина вже усвідомила свою помилку.

– Готуюсь до вступу, – пояснила.

Толкунов підійшов до вікна, визирнув. Звідси було видно всю вулицю, і, якщо дівчина помітила щось… Запитав:

– А сусіди у вас хто?

– Пан Палків з племінником. Фактично сам пан Палків, бо племінник тільки вчора з села приїхав. А ліворуч стара Радловська. Колишня власниця будинку.

– У цього Палківа, – почав обережний зондаж Бобрьонок, – ще ніхто не розквартирований? Офіцери або цивільні?

– У нашому домі ще нікого не поселили.

– А нам казали, що в Палківа хтось мешкає.

– Ні, – заперечила, – тітка в нього недавно померла, ще, правда, за німців, а пан Палків зовсім недавно з'явився, навіть на похорон не встиг. І ніхто до нього не ходить, оце тільки хлопець із села прибув. Я так розумію, пан у жалобі по тітці, отже, переживає й нікого не хоче бачити.

Інформація була досить вичерпною, і Бобрьонок посунув до виходу, однак Толкунов запитав у дівчини:

– Ви у вікно часто дивитесь?

Видно, запитання здивувало її, бо відповіла розгублено:

– Взагалі, так… Але для чого вам?

– Може, бачили: пан Палків зустрічається з кимось на вулиці? Або чекав його хтось?

– Ні, пан такий статечний, вельбучний навіть, – посміхнулася весело, не дуже схвалюючи бутність свого сусіда. – Ходить, мов ціпок проковтнув.

Толкунов зітхнув і попростував за майором, однак дівчина зупинила їх.

– Коли ж… – запитала спантеличено, – коли чекати ваших офіцерів?

Бобрьонок нараз зрозумів, що обманювати це наївне дівча негоже, вирішив сьогодні ж зв'язатися з комендатурою і пообіцяв певно:

– Завтра чи післязавтра.

Не встиг майор постукати в двері Радловської, тільки підніс руку, як вони розчинилися і низенька, огрядна, сива й нечесана жінка з'явилася на порозі. Загородила своїм опасистим тілом вхід до помешкання й запитала коротко й владно:

– Хто?

– 3 військової комендатури, – так само коротко відповів Бобрьонок.

– Для чого?

– Розквартировуємо людей.

– Я займаю одну кімнату.

– Прошу вибачити, – підніс руку до козирка майор. – А ваші сусіди?

– У них і питайте! – Стара з гуркотом зачинила двері просто під носом в офіцерів, але Бобрьонок був певен, що не пішла, а стояла в передпокої, чекаючи, як зреагують на її зухвалість військові.

Майор перезирнувся з Толкуновим і навмисне голосно зареготав.

– Ну й ну! – мовив так, аби почула: – Потопали, капітане, далі, мусимо поселити ще п'ятьох. – І попрямували до дверей Палківа, впевнені, що Радловська підглядає за ними в замковий отвір.

Штунь відчинив їм і інстинктивно потягнувся до майора, але Бобрьонок зробив застережливий жест і запитав і

– Здається, ця квартира складається з двох кімнат?

– Точно.

– Можна подивитися?

Коли замок клацнув за ними, Бобрьонок поплескав Юрка по плечі й мовив притишено:

– Зараз ми піднімемось на третій поверх. А тобі варто встановити контакт з Радловською. Колишня власниця будинку, однокімнатна квартира навпроти. Хитра стара й, певно, все знає. Приблизно через годину підеш влаштовуватись на роботу. Зайдеш на кондитерську фабрику, там тобі, звичайно, відмовлять: поки що нема сировини, та й німці вивели з ладу машини. Потім поїдеш на паровозовагоноремонтний завод. Знаєш де?

– Який львів'янин його не знає?

– Начальник відділу кадрів попереджений. Тебе зарахують учнем слюсаря.

– Але ж я ніколи…

– Учнем, збагнув?

– Так.

– Працюй, як усі. Старатливо, та дивись навколо уважно.

– Зрозуміло.

– Йтимеш містом, придивляйся. Якщо побачиш «хвіст», не звертай уваги. Ввечері подзвониш.

– Подзвоню.