Ростистав Самбук - Марафон завдовжки в тиждень

Але Штунь нічим не виказав свого збентеження, це, мабуть, сподобалося Сороці, бо акуратно склав хусточку, заховав до кишені й тільки по тому сказав умовлене;

– Добрий день, хлопче. Файно тут у паркуі тихо й квітами пахне.

Юрко відказав свою частину пароля, Сорока, підсмикнувши добре випрасувані брюки, опустився на лавицю й мовив задоволено:

– Справді файно, Гімназисте, що здибалися, ти мені потрібен, і отець Василь знову рекомендує тебе.

Штунь хотів відповісти, що йому приємніше в сто разів, і це було б чистою правдою, але відчув, що треба бути стриманішим. Втупився в Сороку відданими очима й сказав якомога проникливіше:

– Мені було добре з вами, друже курінний, сподіваюсь, що й тепер не прогадаю.

Сорока тривожно озирнувся. Потім, присунувшись до Юрка, мовив притишено:

– Ти це, хлопче, кинь: жодних курінних навіть у згадці. Я тепер Панас Михайлович Палків, збагнув?

На чолі в нього виступили дрібненькі крапельки поту, й Штунь зрозумів, що Сорока боїться і хвилюється. Він був тепер зовсім іншим, колишній всевладний курінний, це читалося навіть у його очах, в яких ховалися напруга й намагання збагнути більше, ніж він міг. Оце, певно, найбільше хвилювало Сороку: неспівмірність бажань і можливостей. Раніше, коли стояв над людьми й міг диктувати їм свою волю, все було просто: наказав – виконуй і для чого мені знати, що думаєш в цей час.

Тепер же долд колишнього курінного могла залежати від кмітливості й відданості інших; зокрема цього юнака в мішкуватому піджаці, і Сорока хотів визначити міру цієї відданості. Бачив її в Юркових очах, та природжені хитрість і підозріливість не дозволяли йому повірити в хлопчачу щирість.

І все ж Сороці полегшало, коли Юрко відповів дещо пишномовно, але, як йому здалося, чесно:

– Я називатиму вас, як накажете, але ж ви, пане Палків, завжди лишитесь для мене курінним, бо саме там ви змогли проявити свої здібності й таланти. Я кажу це зовсім відверто, бо тільки такими словами, можна охарактеризувати тодішню вашу діяльність.

Штунь знав, що каже: саме таке словоблудство імпонує розумові обмеженому, бив у десятку й влучив, бо остання тінь сумніву зникла з Сорочиного, обличчя і він поблажливо усміхнувся:

– Гаразд, – мовив лагідно, – гаразд, хлопче, а як ти тепер звешся? Єгомосць дістав тобі документи?

– Каже, найсправжнісінькі. І я тепер, прошу пана, Володимир Захарович Ящук, звільнений від призову до армії за серцевою хворобою.

Сорока пожвавішав.

– Тобто, – констатував, – можеш улаштуватися на будь-яку роботу? Тут, у місті?

– Туди, де вам потрібно, шановний пане Панасе. Сорока примружився; чи не кепкують з нього, проте не побачив у Юркових очах ані натяку на це – вільно розвалився на лавці й поклав ногу на ногу. Видно було, що на душі в нього полегшало, і Штунь цілком справедливо вирішив, що виграв оцей перший маленький, однак дуже важливий двобій. Щоправда, розумів – це тільки початок, але все ж серце його сповнилося гордістю, й посміхнувся зовсім щасливо.

Ця посмішка не пройшла повз Сорочину увагу, він був не такий уже й простий, Юрко одразу зрозумів це з поставленого запитання:

– Чого звеселився, хлопче? Гадаєш, вже зміг прихилити мене до себе?

– Радію з нашої зустрічі, пане Панасе, вибачте, ще важко так називати вас, та мушу призвичаїтись. Здається, ви ж самі цього хотіли?

Сорока вимушений був визнати справедливість цих слів.

– Маєш рацію, як там тебе зараз, здається, Володю?

– Володимир Ящук до ваших послуг.

– Так от, Володю, взагалі я задоволений тобою, ви з Мухою вчинили все штудерно й заслужили вдячність.

«Отже, Сорока мав розмову з єгомосцем, – зрозумів Штунь, – і той переповів йому все». Перехопив запитувальний Сорочин погляд і мовив трохи недбало, але тільки трохи, щоб не переграти:

– Сотник Муха примусить будь-кого робити все, що належить, і навіть те, що не належить. Але там коса найшла на камінь, і сотникові було непереливки. Старший групи, під руку якого ми потрапили, упосліджував Муху, як звичайного стрільця.

Сказавши це, Штунь одразу побачив, що влучив у ціль, – Сорока недолюблював Муху і Юркові слова припали йому до серця; але все ж удав, що це йому байдуже, бо махнув рукою і відповів:

– Тераз наші шляхи розійшлися. Забудь про Муху й загін, будеш допомагати мені, а це робота делікатна й вимагає кебети.

Юрко не втримався від усмішки, певно, вона тільки ледь-ледь майнула його обличчям, та Сорока помітив її, зсунув брови й хотів щось сказати, однак Штунь устиг попередити його гнів.