Ростистав Самбук - Марафон завдовжки в тиждень

Цей «сьомий» знав приблизно стільки ж, скільки й військовий комендант станції Стрий, літній хворобливий капітан, низький, бокатий, із спадистим чолом і зовсім позбавленою рослинності головою – вона чомусь нагадувала Бобрьонку крижану гірку, з якої зручно летіти на лижах, зірватися з носа й піднятися в повітря, зовсім як з трампліна.

Зараз комендант стояв поруч. Капітан обтер квітчастою, явно трофейною хусточкою краплини поту з носа й запитувально подивився на майора. Певно, вони подумали про одне й те ж, бо комендант сердито насупився й мовив:

– Ми робимо все, що можемо, по просуванню на фронт ешелонів і забезпеченню військової таємниці на станції. І я просто дивуюсь…

– А ти не дивуйся, – грубувато заперечив Толкунов. Він скинув шинелю, тримав її під пахвою і зсунув на потилицю кашкет, був схожий на вайлуватого інтенданта чи військового фельдшера, що відстав від ешелону й просить допомоги в коменданта. – Не дивуйся, капітане, – вів далі з натиском, – бо шпигуни також не з лика шиті. Навчають же їх чогось у школах, як гадаєш?

– Певно, навчають, – погодився комендант і знову обтер носа, до того ж голосно шморгнувши ним. – А в нас, самі бачите, яка веремія, за всім не вгледиш.

– Треба вгледіти, – жорстко заперечив Толкунов.

– Усе, що можна, я зробив.

Певно, він мав рацію, цей опасистий капітан. Розшуку-вачі вже могли переконатися, що, незважаючи на зовнішню непрезентабельність, комендант – енергійна й ділова людина. Він робив усе можливе й неможливе для швидкого просування військових ешелонів, та й підійти до станції, тим більше тривалий час перебувати на ній без діла не було можливості: військові патрулі систематично перевіряли документи в офіцерів та солдатів, цивільне населеная допускалося на перон лише під час посадки на поїзд, юрмилося далеко від ешелонів на привокзальному майдані, й ніхто з того галасливого натовпу не міг систематично спостерігати за їхнім проходженням. А ворожий агент був чудово поінформований: знав навіть номери частин, які передислокувалися вчора на різні ділянки фронту.

– І все ж ваші заходи недостатні, – зауважив Толкунов. Він також мав рацію, зрештою, нікого не цікавило, яких саме заходів по зміцненню охорони станції вжив комендант, бо факт залишається фактом: ворожа агентура діє на її території.

– Чи не здається вам, що і від Смершу також дещо залежить? – зауважив комендант не без єхидного підтексту.

Ця суперечка могла тривати безконечно, і Бобрьонок рішуче поклав їй край:

– Це наша спільна справа, товариші офіцери, і давайте не сперечатися.

Комендант на знак згоди кивнув, а Бобрьонок із задоволенням помітив, як до офіцерів на пероні, що привернули його увагу, підійшов патруль. Лейтенант прискіпливо перевірив документи, щось наказав офіцерам, ті, були старші за званням – підполковник і майор, засперечалися, але лейтенант, козирнувши, наполіг на своєму, і офіцери, підхопивши валізи, попрямували до вокзальної зали.

Справді, на станції зовні панував порядок, проте тільки зовні, і Бобрьонок зауважив:

– Можливо, агенти мають інформаторів серед залізничників. Давайте переглянемо особові справи.

– Ми так учинили у Львові, – пояснив Толкунов, – і не без користі.

– Чимало залізничників і тут працювало на німців, – сказав комендант. – Кадри засмічені, роботи й роботи…

– Так, – ствердив Бобрьонок, – почнемо з особових справ, крім того, капітане, сподіваюсь, у вас є довірені люди серед залізничників?

– Інформаторів не тримаю, – одповів той сердито. Бобрьонок скипів:

– Шпигуни працюють у вас під носом – знаєте, чого варта інформація, передана ними?

– Догадуюсь.

– А якщо догадуєшся, – вставив Толкунов, – то краще б подумав…

– Я розумію вас… – тепер комендант обтер піт на носі просто долонею, – звичайно, є у нас різні люди, одним можна довіряти більше, іншим менше, була тут у нас під час окупації невеличка підпільна організація, товариші зараз розбираються з нею, та мушу сказати: люди там працювали залізні.

– То що ж ти!.. – пожвавішав Толкунов. – Давай своїх підпільників, таке золото, а ти мовчиш.

– Товариші просили, поки остаточно не з'ясують справи, нікому не казати про них.

– Нам можна, навіть треба.

– Пішли,-вказав комендант на своє приміщення в кінці перону. – Зараз почнемо…

Слюсар паровозного депо Андрій Михайлович Будашик – високий і кремезний чоловік з великими, невідмитими від мастила руками – сів на запропонований Бобрьонком стілець і запитав не без іронії: