Виктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

— Я тобі не про Семеренкову, — перервав я «яструбка», — Нінка про Абросимова не чула.

— Гм. — Попеленко почухав потилицю. — Ну що ж сказати ще про Варвару? Звичайно, я не можу їй рекомендації дати. Жінка! Хто її знає? Треба б допитати… Поліцаї були добрі мастаки допитувати. Про рідну маму розкажеш!

— Ми не поліцаї,— сказав я. — Ми так не можемо.

— Ясна річ, — згодився Попеленко. — Тут у нас слабке місце. Але політично правильно!

— Ось що ми зробимо, — вів я далі.— Встановимо нагляд.

— У нас в селі тепер стільки жінок без чоловіків, що ніякого нагляду не треба, усі одна за одною стежать, — промовив «яструбок». — Жінка без чоловіка — найкращий спостерігач.

— Звідки в тебе стільки мудрості, Попеленко? А якби хто городами пройшов уночі, невже допильнували б? Та й необов’язково особисто спілкуватися… Може бути «поштова скринька», «дубок», зрозумів?

— Який «дубок»?

— Де залишають записки. Умовлене місце

— Та воно то так, — сказав Попеленко. — Тільки яка Варварі користь від записок? Їй писанина ні до чого.

Ми піднилися на горб до Малясової хати, звідки відкрилося перед нами усе село, гончарний заводик і неозорість осіннього лісового моря.

— Встановимо нічне вартування, — промовив я статечно, наче цей мій новий задум не був наслідком повної відсутності чітких планів, наче він єдино можливий і найкоротший шлях знищити бандитів. — Ти непомітно стоятимеш на варті в самому селі, де-небудь під хатою.

— Можна під своєю? — спитав Попеленко. — Це ж близенько від Варвари!

— Можна.

Я оглянув довколишні поля та городи. Пануючою висоткою поблизу, звичайно, був Гаврилів горб, який чорнів за ніжною зеленню озимини. Під старими вербами на вершині горба виднілися силуети хрестів. До кладовища вела вузенька стежка. «Одвезти до Гаврила» — казали глухарчани. З Гаврилового горба добре було видно Глухарку і всі навколишні під’їзди й підходи до неї.

— А я там повартую, — сказав я, махнувши рукою у напрямку кладовища. — Звідти добре видно. Якщо запримітимо якогось зв’язкового, візьмемо його в кліщі. Я відріжу од лісу, а ти од села, зрозумів?

— На кладовище підете? — спитав Попеленко, трохи відсунувшись од мене. — Негарне місце.

Я й сам знав, що негарне. Ще до війни, коли я приїжджав на канікули з дев’ятого класу, здоровим уже лобурякою, ми з глухарськими хлопцями побилися об заклад, хто зможе піти до Гаврила уночі. Відомо було, що на горбі ночами блукав тінь самого Гаврила, величезного горбатого дядька в білому простирадлі, з бородою, що світиться. «Як Глумський, тільки вищий за дерева», — твердили хлопці. Ніхто з нас так і не наважився тоді сам піти до Гаврила.

Усе це було дуже давно. Відтоді ми надивилися дечого страшнішого, ніж бороди, що світяться…

— Може, ти хочеш посидіти на горбі? — спитав я Попеленка.

— Лоскоту боюся, — серйозно відповів він. — Кажуть, що мертвяки лоскочуть!

Я проспав до дванадцятої години ночі, до будильника, за сигналом якого включалися жорна. Швидко й обережно вдягнувся, намотав по дві пари онуч, щоб не змерзнути на Гавриловому горбі, де завжди гуляв вітерець. Місячне сяйво падало крізь вікно на подушку, і червоні трояндочки на ситцевій наволочці здавалися в тому сяйві чомусь голубими. У селі навзаводи горлали півні.

Я намацав на тумбочці кілька порошків беладонки, які беріг ще від часів госпіталю на випадок, якщо біль занадто вже дошкулятиме, і засунув їх до кишені. Надів свого сержантського дженджуристого кашкета, а шапку поклав на подушку і прикрив ковдрою; з деякої відстані вона могла зійти за голову сплячого. Підбив усю постіль, яка теж мала справляти відповідне враження. Не хотілося, щоб Серафима, прокинувшись серед ночі, помітила мою відсутність і марно турбувалася.

Двері, ще звечора змазані рушничним мастилом, пропустили в сінці без найменшого скрипу. Там я випив свої порошки. Яндолка тоненько задзвеніла об крижинку у відрі. Тепло вересневих днів змінювалося нічними холодами. Минуло літо, минуло…

Обережно виніс МГ із сіней. У морозному повітрі від кулемета різко запахло мастилом і залізом. Місячне сяйво було таке яскраве, що аж очі різало. Воно сприймалося не само по собі, а тільки завдяки тіням, що їх кидали на землю віття дерев та кущів, тички з тину, на яких де-не-де висіли глечики, дріт, натягнутий у дворі для сушіння білизни. Тіні вирізнялися так рельєфно, що я обережно переступав через них, боячись спіткнутися. Вийшовши за хвіртку, я став під старою напівусохлою шовковицею й огледівся. Усе село було немов присипане білим фосфоричним порошком. Солом’яні стріхи, вкриті тонким шаром інею, втратили жовтизну.