Виктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

— Він байстрюк? — спитала Серафима. — Він не байстрюк… Він чортове поріддя. Він же мене всю нервеною зробив. Воювати він хоче! А щоб він свого кулемета проковтнув, як мені ця війна потрібна! Та й ви теж добрі,— несподівано закінчила баба. — Ви його взяли, як голубка, ласкою, а прийде час, виженете, як голуба, із свистом. Тільки з вас і толку, що галіфе широчезне, на три… вистачить.

— Ого, — озвався Гупан. — Тепер я розумію, в кого вдався цей байстрюк.

— У матір, — відрізала Серафима. — Весь в Ізабелку! У тієї теж вітер у голові.

— Остогидла людям війна, — промовив один з міліціонерів, щоб пом’якшити враження, справлене лютими нападками на начальника райвідділу НКВС. Галіфе у Гупана справді було широке.

Але Гупан не образився.

— Пізнаю Глухарку, — сказав він. — Сюди міліція й до війни не їздила. Боялася язикатих жінок. А вже як було депутатові звітувати тут!.. Дехто посивів од переживань. Ти мене зрозумій, — повернувся він до мене. — Ти що гадаєш, я із хвастощів узяв з собою тільки двох чоловік? З геройства? Нема в мене людей! Усі люди і всі кулемети лишилися в Ожині. Бо — не для розголосу хай буде сказано — банда Шмученка проривається на захід. Двісті вісімдесят чоловік, усі навчені, і втрачати їм нічого, зрозумів? Дрібні села їх не прогодують, отож є побоювання, що вони надумають потрусити Ожин з його магазинами… А людей у мене… Одне слово, небагато в мене людей. І до твого Горілого руки в мене не доходять. І чого він сидить в УРі, той Горілий? — спитав він сам себе, замислившись. — Чого він чекав?

— Поки Радянська влада впаде, — засміявся міліціонер. — Від фашистів не впала, може, від Горілого не встоїть.

— У нього є якісь міркування, — провадив далі Гупан. — Горілий не дурень. Він міг би влитися в банду Шмученка і постаратися пробитися до Західного Полісся. Там бандерівцям вільніше. Але чогось чекав…

— Може, любка тримає? — спитав сміхотливий міліціонер.

— Ні… В його становищі не до любки. Хитрий фінік той Горілий. — Гупан повернувся до мене, довірливо, напівпошепки сказав — Є у мене думка, що не випадково екіпажі бронетранспортерів загинули, а Горілий уцілів. Бачиш, націоналісти, ці бандюги, дарма що з фашистами дружно жили, а теж були собі на умі. Отож і вирішили вони, раз ті відступають, прибрати грошики до рук, щоб постачати свої банди й агентів, яких позалишали тут… Схоже на те, що так… Цілком можливо, що грошики тепер у Горілого. Але чого він тоді засів біля Глухарки, не збагну. Можливо, після опіків не оклигав… Поводиться він підозріло — тихо, у бійку не встряє. Остерігається!

— Авжеж, тихо поводиться, — я кивнув на сіни, де лежав Абросимов.

— Ну, такої слушної нагоди бандити пропустити не могли, — мовив Гупан, спохмурнівши. — Супроти Абросимова вони нічим не ризикували. Познущатися над комсомольським активістом — це для Горілого… Але, ти зверни увагу, у справжній бій цей гад устрявати не хоче! Інакше він давно навідався б до Глухарки… Бач, навіть два «яструбки» його лякають — не хоче дістати кулю. Таке враження, що в нього якесь важливе завдання… — Він замислився. Додав — А взагалі, Іване, сиди в селі. Налагодь як слід охорону і тримайся. Трохи розв’яжемо собі руки — від твого Горілого самі ріжки та ніжки зостануться. Він приречений. І історично і фактично, це точно!

— Я оце був учора в Сагайдачного, — сказав я. — Він теж мислить широкими масштабами. Вдалину дивиться. А Абросимова вбили.

— Знаю, що вбили, — сказав Гупан різко. Ложку він усе-таки доламав: в одній руці залишилося держальце, в другій коновка. — І до його матері мені йти, а не тобі, зрозумів? Та що там іти! Мені викликати її для опізнання трупа…

— Що там опізнавати, навіщо? — сказав я.

Міліціонери скинулися очима. Видно, я поставив дурне запитання.

— Закон такий! — промовив Гупан. — А навіщо ми стільки паперу списали? Рахунок пред’являтимемо… Як і належить.

Я знизав плечима. На фронті ми ніколи ніякого опі-знавання не проводили. Бо кому ж рахунок пред’являти?

— Ану лишень дай, — сказав я одному із законників, тому, який і досі вовтузився з пружиною. Я висипав патрони з диска і, нагнувшись, дістав з-за грубки два ріжки. — Візьми!

— Непогано у вас з боєпостачанням, — кинув Гупан.

— У наших лісах цього добра досить…

— У вас усього в лісах досить, — зауважив міліціонер. — У ваших лісах шестеро очей треба мати. Двоє спереду, двоє по боках, двоє позаду…

Уночі Гупан довго не міг заснути, кашляв і перевертався, тапчан мій рипів під його важким тілом. Я теж не спав. Ми з охоронцем повлягалися на підлозі, де блохи влаштовували скажені гони й атаки. Охоронець чухався, раз у раз штовхав мене в живіт і волав: «Заходь ліворуч!» Добре, що хоч другому випало стояти надворі, на варті, а то, чого доброго, вони почали б командувати в два голоси. Міліціонери люди нервові — така вже робота.