Андрій Кокотюха - Останній раз

Дзвінок. Малахов зняв трубку, почув писк у динаміку, натиснув зелену кнопку. Апарат загув, і з щілини поповз, скручуючись у рурку, аркуш паперу із чітко відбитим текстом. Дві сторінки. Газетна стаття.

Хоча за вікном стояла серпнева задуха, Малахов раптом відчув себе незатишно, стовбичачи голяка із рулончиком факсового паперу в руці. Він повернувся до ліжка, влаштувався зручніше, прикрившися простирадлом.

— Що там таке? — білявка присунулася до нього й відсахнулася від лютого вигуку.

— Пішла геть!

Вона відсунулася у куток і принишкла. Їй дуже хотілося, аби вигук цей так і залишився проявом емоцій, вона більше не буде заважати, вона буде вести себе тихо й скромно, вона, між іншим, готувати вміє, в інституті харчової промисловості колись училася, а хто із отих хвойд «київські» котлети вміє приготувати? Ага, слабо? Не чіпати Круглого — оце вона збагнула...

Малахов кілька разів прочитав текст, але це не роз’яснило прочитаного. Хазар переслав через океан статтю із газети «Вечірній Нью-Йорк», російськомовна американська преса, емігранти видають. Судячи з дати, номер учорашній. Заголовок набраний крупно, аби в очі кидалося: «Вбивство мільйонера Олександра Селіді?» Знак питання, гм. Автор — такий собі Аркадій Полянський, ім’я Малахову нічого не говорило, Хазарові, мабуть, теж. Це взагалі міг бути псевдонім. Якщо відкинути патякання автора про те, ким був Селіді у Союзі, чого досяг у Америці і хто міг йому тут погрожувати, то залишається дещо цікаве... Це може бути бурхливою фантазією автора, котрий бажає придумати сенсацію. Або... Або...

Олександра Селіді поквапилися записати до списку небіжчиків, пише Аркадій Полянський. Для такого висновку потрібен як мінімум труп. Одначе трупа Селіді немає. Припустімо, він справді згорів дотла у власному «кадилаку» разом із машиною. І пишний похорон (фотографія прикладена до тексту статті: вдова, вся в чорному, несе урну із прахом, попіл, звичайно, підгребли з місця злочину, треба ж щось ховати) носили досить демонстративний характер і, погодьтеся, шановні читачі, дещо умовний. Адже труп у нас таки умовний, давайте дивитися правді в очі. І немає ніяких слідів, котрі підтвердили б наявність у салоні «кадилака» людини. Не обов’язково Селіді, абстрагуємося на хвилину. Машина вибухнула й згоріла, в ній знаходилася людина. Жменька попелу від неї залишається лише після нормальної процедури кремації, а тут — потужний вибух. Спеціалісти, знайомі авторові особисто, стверджують: від людського тіла в таких випадках щось та залишається, прошу пробачення за деякий натуралізм, панове. Очевидці теж не можуть із точністю підтвердити, що в салоні автомобіля в момент вибуху хтось знаходився. Щоправда, протилежного вони теж не твердять, і всі сходяться на тому, що бачили «кадилак» лише протягом кількох хвилин, поки не пролунав вибух. Отже, факт, що Селіді перебував у машині під час вибуху, при бажанні можна поставити під сумнів. Тоді, запитує Аркадій Полянський, чому в це усі повірили?

Давайте, панове, пригадаємо, з чого все почалося. Не будемо шукати винних, Нью-Йорк і без того втомився від згадок про «російську мафію». Олександрові Селіді погрожували з деякого часу, потім вирішили підкріпити пусті погрози спробою замаху. Аналогічний вибух машини. Збіг? Між іншим, рештки першого водія Селіді, Ніла Козицькі, тоді лишилися внаслідок катастрофи. Зрозуміло, розслідування ні до чого не призводить, хоча Олександр Селіді — досить впливова в певних колах людина й бізнесмен, тому спустити на гальма замах на відому людину важко. Минає час, і донька Селіді зухвало викрадена з-під носа представника солідної охоронної фірми. Слідів, як правило, немає, історія стає широковідомою, за нею стежить громадськість із неабияким хвилюванням, а через добу батькові повертають доньку, не завдавши їй ніякої шкоди й не висунувши жодних умов, що не схоже на жоден випадок викрадення людей із метою шантажу. Місіс Селіді доводить, що умови викрадників вона передає батькові на словах, виконуючи, таким чином, роль «живого листа». Це підтверджує й записка, залишена самим Селіді. Та далі голослівних запевнень, що були висунуті якісь там таємничі «умови», справа не стосувалася. Отже, навколо всієї справи створено певний ореол загадковості, зітканий із багатозначних недомовок. А чи не схоже все це на старанно продуману й підготовлену операцію прикриття? Але прикриття — чого?

Малахов відчув, що невідомий йому Аркадій Полянський починає схиляти його на свій бік. Наче нічого конкретного, балаканина... Як висловлюються менти, версія. Але він правий — чимось смердючим від цієї історії відгонить, чимось підозрілим... Як там у нього далі?