Владимир Войнович - Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа

Коли вона стояла, боса і роздягнута, прив’язана до стовпа, люди підходили до неї, називали сукою і плювали в обличчя. У такому становищі бачила її Нюра, випадково проходячи площею. Напевне, згадавши, як Любов Михайлівна виганяла її з роботи, мала б Нюра порадіти тепер, помститися, плюнути в обличчя і запитати, хто ж із них насправді спав із німцем, але Нюра була жінка непімстлива, сердешна. Дивлячись на колишню свою начальницю, вона нічого, крім співчуття, не відчула. Вона навіть стала казати людям:

– Та що ж це таке? Та що ж це ви коїте? Та що ж ви за звірі такі? Вона ж гола й боса, бурулькою скоро стане, а ви в неї плюєте.

Але народ, у більшості своїй жіночої статі, був тоді сильно озвірілим. А втім, народ буває озвірілим завжди, і в легкі часи, і у важкі, а в той час особливо. Нюра стала захищати свою колишню начальницю, народу це не сподобалося, і одна баба в міському чоловічому пальті сказала: «А що це за фря і чого це вона тут розкудахкалася?» А інша припустила: «Десь то така сама, ось і клопочеться». А третя сказала, що її також треба до цього стовпа прив’язати з іншого боку для рівноваги. І натовп став довкола Нюри згущатися. Але тут почувся крик:

– Та що це ви, баби, верещите і на що напираєте! Це ж Нюра Бєляшова, у неї муж на фронті льотчиком воює.

Жінки довкола розгубилися, і заким вони міркували, чи вважати Нюриного льотчика пом’якшуючим вину фактом, Катя-телеграфістка (це вона й кричала) вивела Нюру за руку з натовпу і стала лаяти за надзвичайну чуйність, за те, що Нюра забула, як Любов Михайлівна з нею повелась. А потім запитала: «Ти ж то на пошту знов підеш?»

– Я-то пішла би, – відповіла Нюра, – так хто ж мене прийме?

– А я й прийму, – сказала Катя. – Я ж тепер буду завідувати поштою. Я й прийму. Тим паче, що Іван твій знайшовся.

– Чо-о? – не повіривши своїм вухам, скрикнула Нюра.

– А ось не чо, а знайшовся. Пішли, побачиш, що покажу!

Хутенько добігли до пошти і там, як увійдеш, одразу праворуч, на дошці, де висіли зразки поштових листівок і телеграм, де оголошення всілякі вивішували і наказ про звільнення Нюри колись висів, там тепер була пришпилена кнопками стаття із газети «Правда». Нюра одразу побачила надрукований великими літерами заголовок:

Усе ще не вірячи очам своїм, вона прикипіла до тексту і, ворушачи губами, прочитала все від початку до кінця і від кінця до початку. У нарисі автор розписав діло так. Льотчик Енської частини (під час тієї великої війни усі згадувані в радянській пресі військові частини і об’єкти військового призначення з огляду на секретність називалися Енськими) Іван Чонкін, збитий у нерівному повітряному бою фашистськими стерв’ятниками, змушений був посадити свій винищувач на захопленій ворогом території поблизу міста Енська. Звісно, що німці вирішили його полонити і захопити літак. Надісланий з цією метою загін головорізів СС не лише не зумів цього зробити, але й сам був захоплений у полон відважним воїном. Далі в діло вступив цілий полк. Чонкін виявив йому належний спротив і, вже контуженим, сам-самісінький тримав оборону декілька годин до тих пір, доки йому на виручку не підоспіла Енська дивізія генерала Дринова.

Усі, хто в цей час був на пошті, раділи за Нюру і поздоровляли її. Тільки Вірка з Ново-Клюквина розізлила Нюру сумнівами:

– А твій це Чонкін?

– А чий же іще, як не мій? – одізвалася Нюра. – Мій льотчик, і цей льотчик. Мій Чонкін Іван, і цей Чонкін Іван. Думаєш, багато на світі Іванів-то Чонкіних?

– Та вже й не думаю, що мало, – похитала головою Вірка. – Не дуже вже й фамілія рідкісна.

Трапляються ж такі люди, особливо жінки, котрі неодмінно, навіть не зо зла, а по дурості, скажуть ось, не стримаються, щось таке, від чого псується настрій і пропадає апетит.

Але що б Вірка не патякала, а Нюру з її упевненості не збила, що знайдений Іван Чонкін – це її Іван Чонкін, її і ніякий інший. У неї ще був доказ, якого вона нікому не сказала, а в своєму умі тримала, що на подвиг подібний ніхто, крім її Івана, може, і не здатний, а він здатний, і точно такий уже здійснював на її очах і з її посильною допомогою.

Прибігла Нюра з газетою в Красне, усі хати підряд обійшла, усім статтю про Івана показувала. І Тайці Горшковій, і Зінаїді Волковій, і навіть бабцю Дуню своєю увагою не обділила. Жінки охали і ахали. Одні раділи щиро, інші вдаючи, треті неприховано заздрили. Нінка Курзова, як і Вірка з Ново-Клюквино, намагалася остудити Нюру міркуванням, що, припустимо, це навіть і той самий Іван Чонкін, так що толку, що він живий, а жодного разу хоча б коротенького листа не написав?