Остап Вишня - Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник)

– Про-о-о-пав Макаров!

– Як пропав? Чому пропав? – аж захитався я.

– Посадили! – прорік болільник, ще й головою ствердив.

– Куди посадили?

– В тюрму!

– О Господи! За віщо? – починаєте тремтіти ви.

– Переїхав жінку на дев’ятому місяці!

– Ну й що?

– Жінка померла, а троє близнят живі, та лікарі мало мають надії, що вони виживуть!

– А сам що?

– Осліп!

– Що ви кажете?

– Засудили на десять років!

– Бож-же мій! – кричите ви і біжите до Олега Макарова.

Олег Макаров зустрів мене живий і вже майже здоровий, плече тільки трохи поболює.

– Ну, що його робити? – бідкається Олег Олександрович. – Чого тільки не навигадують! Та то дідько з ними, а в мене ж батько є, мати є. Ну, долізуть до них отакі-о чутки, приємно їм буде слухати, що в них такий синочок виріс, що людей машиною давить?

– А ви не звертайте уваги, товаришу Макаров! Єсть таке російське прислів’я: «На чужой роток не накинешь платок»!

– Та неприємно, коли кожний тебе запитує, скільки ти людей машиною задавив.

– От що, Олег Олександрович! Коли хтось мене запитає, що з Макаровим, я відповідатиму так: «Летів «Побєдою», задавив тринадцять мужчин і дев’ять женщин, збив карету «швидкої допомоги», перекинув орудівську будку, тікаючи, вискочив на телевізійну вишку, став там і кричить: «Штука!» Вони і замовкнуть, бо дурнішої нісенітниці не вигадаєш!..

Давно-давно це було.

Було це за тих часів, про які старі наші люди, жартувавши, казали: «Було це за царя Опенька, як була земля тоненька!»

А тоді таки справді був цар, хоч і звався він не Опеньком, а Миколою, і були на нашій землі пани – поміщики та капіталісти.

А жили ми на хуторі, і від хутора до села було тоді верстов зо три, а тепер, значить, кілометрів…

На хуторі було з десяток хатів, а навкруги – ліс, де росли високі ялинки, розложисті клени і могутні, у три-чотири обхвати, дуби…

А ліщини тої, ліщини! Як пішла густими зеленими кущами ліщина понад хутором по узліссю, то аж до Охтирського шляху прослалася, а потім повернула на Рубани, з Рубанів на Шаповалівку, і аж до самісінького Рибальського хутора все ліщина та й ліщина…

А як уродить було горіхів! Щодня ми тих горіхів повнісінькі пазухи було приносили, а мати їх посушать, і взимку такі були ласощі в неділю: і соняхи, і гарбузці, і горіхи…

Ласуємо було, ласуємо ті соняхи з гарбузами та з горіхами, аж язики подубіють, мати дивляться та тільки покрикують:

– Заїди, заїди повитирайте!

Того часу було нас у батька з матір’ю п’ятірко: найстаршенька сестриця Парася, а під нею був я, а після мене знайшовся в капусті братик Івасик, а після Івасика лелека приніс сестричку Пистинку – потім іще, не пам’ятаю вже де, знайшлися дві сеструні.

Це нас було на той час, що про нього оце розповідаємо.

А пізніше приносили нам братиків і сестричок і лелеки, і в капусті їх знаходили, і з колодязя витягали.

Дванадцятко всього в батька з матір’ю було нас братиків та сестричок.

Найменшеньку сестричку Орисю баба Секлета на вгороді під калиновим кущем ізнайшла.

Ох і плаксива була сестричка Орися, і перед тим, як заголосити, скривиться було, скривиться, ніби калинову ягоду розкусила.

Мати, гойдаючи її, все було приказували:

– Недарма тебе, таку плаксиву, баба Секлета під калиновим кущем ізнайшла! Усе тобі кисло!

А тепер сестричка Орися – лікар, завідує в районі родильним домом, діточок вона не з колодязя витягає, а допомагає їм у роддомі народжуватися.

На хуторі школи не було, не було на хуторі й церкви з церковноприходським «вчилищем», і зростали хуторяни здебільше неписьменними, бо навіть і до вбогого дякового «письменства» годі було прилучитися, – дяка на хуторі не було.

А як нашим батькам кортіло – до болю! – щоб ми, їхні діти, вивчилися читати й писати, бо як залетить у хутір якийсь лист із далекої солдатчини, то й того не було кому вичитати, – загорталося того листа в біленьку хустинку і чимчикувалося з ним аж до села, до вчительки, або дяка, чи до «сидєльця» в марнопольці:

– Прочитайте, прошу я вас! Я вам ось і крашанок принесла!

Учителька в селі була дуже старенька й кволенька, – їй з листами соромилися надокучати, отже, вичитували листи дяк із «сидєльцем» – і складали за це до своїх комірчин хуторські крашанки.

Вчити дітей! То нічого, що школа далеко, що дітям і в осінні дощі, і в зимові хуртовини доводилося ходити десятки кілометрів (туди й сюди!) пішки – це півлиха, найбільше лихо, не переборне для більшості батьків, – чоботи!