Остап Вишня - Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник)

Перед світом вийшли.

Рушниці, хоч і важко було йти, ми, проте, взяли, взяв приятель з собою в бочку ще пляшку отого, що гріє (на випадок – змерзне!).

Прийшли ми до озера, чимало там пововтузилися, доки прия тель у човна сісти поцілив, а таки кінець кінцем поцілив…

Одвіз я його до бочки.

Біля бочки теж чимало клопоту було, доки я його в ту бочку посадив.

Посадив і поплив до берега.

Не встиг од’їхати метрів з півсотні, чую – гукає:

– За твоє здоров’я! Холодно!

Доїхав я до берега, підтягнув човна й сів під копицею.

Надійшов і Йосип Євдокимович.

Сидимо, куримо.

Коли це:

– Р-р-рятуйте! – крик з озера: – Пер-рекинулась! Равне-нія потеряв!

– Бреди, – кричу, – до берега!

– Не вибреду! – кричить. – Мулько!

Ми з Йосипом Євдокимовичем на човна – і до бочки…

Під’їздимо, – бочка плаває, а приятель усе чогось поринути хоче.

– Чого ти ніби пірнути хочеш? – питаємо.

– Р-р-р-ушниця пірнула!

– Ну, вилазь уже на човна!

– А р-рушниця?

– Потім рушниця!

Втягли ми його на човна, транспортували до берега.

Сів він під копицею, зубами цокотить.

А тут уже й сонечко виткнулося…

Роздягся Йосип Євдокимович, сів на човна, поплив на те місце, де стояла бочка, зліз з човна, побродив трохи й витягнув рушницю.

– Чого тебе, – питаю я в приятеля, – чорти перекинули?

– Ба-ба-ба-ла-лансу не вийшло!

– Ну, випий, то зігрієшся, в тебе ж там є? – кажу йому.

– Нема!

– Пірнула?

– Ні, до того, як перекинувся, пірнула!

– Ага! Розумію! – кажу.

А гуси летять, а гуси летять!

І все на тім місці, де була бочка, сідають.

– Ну, що ж далі? – питає приятель.

– Кричи, – кажу:

– До матінки, – каже він, – далеко! А от якби на піч!

Чудесний ліс. Мішаний. І дуби, великі-великі, в лісі ростуть, і ясенки, і берестки, і сосни. Найбільше дубів та сосон. У тиху погоду в лісі ані шелесне: тихо-тихо, тільки коли-не-коли флейтою іволга заграє, застукотить дятел, затівлікає щиглик…

І знову тихо.

Серед лісу ставок, очеретом з одного боку прикрашений… І якось так воно вийшло, що з одного берега у ставок сосни заглядають, а з другого, протилежного, – дуби… А ліворуч над ставком – гребля, а праворуч – луки прослалися, з зеленими кущами, вербами, з густою-густою травою.

У тому ставку коропи живуть. Отакенні коропи!

– Ой, та й здорові ж коропи отут у ставку живуть! Як ночви!

І як же хочеться впіймати оті «ночви»!..

Та ще після того, як вам скажуть:

– Та що ви?! Та там як ухопить, як смикне, як поведе, – так і не думайте підсікати! Намагайтеся, щоб зірвався сам. Бо й гачка не буде, і ліски не буде, і вудлища не буде, і самі ви, як за дуба не вхопитеся, у ставку будете! Наші такі коропи! Не коропи, а жеребці! Вони в нас особливої породи – гібриди: мати дзеркальна, а батько – симентал.

Отож і хочеться впіймати отакого гібрида.

Голову колгоспу, що йому належить той чудесний ставок, ми знайшли на степу, біля комбайна, що якраз домолочував великий лан озимої пшениці.

– Дозвольте, Іване Павловичу, коропця у вас упіймати, – сказав я безнадійно, бо знав, що нікого він і близько до ставка не допускав.

Іван Павлович посміхнувся та й каже:

– Ловіть, хлопці, ловіть! Бачу, що рибалки з вас бідові!

Рвонулись ми завзято до ставка. Дозволив-таки, бо настрій у нього чудесний: жнива закінчує завчасно, озима пшениця була, як ліс, хлібоздачу вже виконано.

Навздогін голова нам кинув:

– Тільки дивіться, щоб коропець вас не вловив! Коропці в нас такі!..

– Та ми тільки так, щоб поборюкатися з коропом! – гукнули ми.

А беруть коропи на світанку… І особливо тоді, як перший ніжний промінь дубові крони прорізує і листя дубове золотить.

А як сонячний промінь листя дубове позолотить, тоді він із дубової гущавини виривається і на ставок падає, – тоді

і ставок золотий, і очерет, і рогіз, і пісок на березі, – все тоді золоте.

А промінь од води відскакує, летить на той берег ставка, а там сосни, – золотіють тоді сосни, і ясенки, і клени, – їх позолотивши, промінь летить далі, аж туди, туди, туди, що вже його й не видно… Тільки слід його залишається – веселий та грайливий…

А як у золотому ставку короп викинеться, так і короп тоді золотий…

А короп – як ночви… Золоті ночви…

Отакі діла над ставком сонце із своїми весело-грайливими променями виробляє…

Воно сходить ліворуч од вас, за дубами, і спеціально саме там сходить, щоб насамперед дуби позолотити…