От саме про взяття цього порога мені б і хотілося розповісти докладніше.
Запланували ми в себе в області збудувати у цьому році кілька комбінатів побутового обслуговування за типовими проектами. Запланували, але вирішили внести в проект маленьку поправку — в одній з кімнат зняли два умивальники. Вирішили — то й вирішили, подумаєш — два умивальники! Та несподівано нам заявили, що будівництво припиняється: банк не дає грошей. Мовляв, приміщення комбінату без двох умивальників — це порушення типового проекту № 37а/17б.
— Що ж робити?
— Залишайте умивальники.
— Але вони там зовсім не потрібні.
— Тоді їдьте в «Головтяпляппроект» і просіть письмовий дозвіл на вашу поправку.
— Аж туди? Через два умивальники? А навіщо ж тоді наше обласне управління побутового обслуговування? — здивувались ми. — Невже такої дрібниці не можна розв'язати на місці?
Сіли ми в управлінні й почали потилиці чухати. І начальник управління чухав, і заступник, і головінж й інші «інжі». Всі чухали. Дехто лаявся, називав «Головтяпляппроект» центропробкою. Але, полаявшись, дійшли висновку: поки він існує, повинен-таки хтось їхати туди. Делегатом вибрали мене. Склали листа. На чиє ім'я — в цидулі конкретно не визначили. Написали просто: «Просимо Вашого дозволу…» й т. п. Дипломатія!
Взяв я того листа. Вирішив летіти літаком. Все ж швидше. До обіду, гадаю, накладуть резолюцію, а ввечері й назад устигну повернутися. За кілька годин я вже був у «Головтяпляппроекті». Що то за сучасна техніка! Якраз і черга в приймальні невеличка. Чоловік п'ятдесят, не більше.
Прийняв мене один із завідувачів, уважно вислухав та й каже:
— Ваше питання майже вирішено…
«От що то, — думаю, — людина чуйна!»
— Тільки зробіть от що, — веде далі. — Щоб прискорити справу, їдьте назад додому й привезіть листовне підтвердження, що ваші вищі керівники, мовляв, нічого не мають проти зняття тих умивальників. Привезете й одержите дозвіл на переробку аркуша № 37а/17б типового проекту. Зрозуміли?
— Зрозумів, — кажу. Та за шапку — й на аеродром.
Прилетів назад, узяв усе, що треба, переоформив документи, прихопив ще командировочні, заспокоїв дружину, діточок, бухгалтера управління — й знову в «Головтяпляппроект».
— В Омеляна Севастяновича якраз нарада, — сказала мені секретарка.
Я до Артема Петровича:
— Почекайте. Зараз має закінчитись нарада. Тільки не забудьте стати в чергу.
Став, чекаю. Нарешті всі наради закінчились. Виходить один завідувач із одних дверей, другий — з інших, обоє до секретарки:
— Валю, зачиніть нас. Повиймайте ключі з дверей і нікого не пускайте. Прийматимемо завтра, після наради.
Ні того дня, ні другого, ні третього мені так і не пощастило потрапити ні до завідувача, ні до будь-кого з його заступників.
Минуло ще з півдесятка днів. Почали здавати нерви. Відчув, що худну. Щоночі почали снитись унітази, розетки, умивальники. А з них наче вода й не вода, а гроші, і не ллються й не сиплються, а ніби течуть — червінці, четвертаки, півсотенні, сотні.
На дев'ятий день, коли нестерпні болі почали ламати мою голову і я зібрався був до лікаря, у коридорі готелю несподівано пролунав знайомий голос:
— Невже Коля з тресту «Саночистки»?! — вигукнув я й кулею перелетів через поріг.
Можете уявити мій душевний стан у ту мить, коли я потрапив в обійми свого давнього друга.
— І це ти через ту резолюцію втратив таке солідне черевце? — запитав, посміхаючись, він. — Ні, далі цього терпіти не можна. Треба діяти. Ти от що, браток, збігай зараз в аптеку, візьми пачечку бромуралу (це для сну), а на решту командировочних купи в комісійному дешевенький фотоапарат. Вранці до «Головтяпляппроекту» підемо разом. Мені теж резолюція потрібна.
Спав я тієї ночі, мов у казці. Перед очима пропливали, наче змії, райдужні резолюції: сині, зелені, червоні, фіолетові, а з-під кожної з отих резолюцій виростали гаражі, перукарні, лазні, громадські туалети, фотографії і, звичайно, комбінати побутового обслуговування.
Прийшли ми в «Головтяпляппроект» з Миколою десь близько одинадцятої.
— А тепер, — каже Микола, — заходь у приймальню потрібного тобі завідувача й фотографуй.
— Кого? — перепитую.
— Кого хочеш! Отих ловців резолюцій, секретарку, що вісім днів підряд казала: товариша Омеляна Севастяновича нема. Знімай її в анфас, у профіль. Клацай — і ні на кого не звертай уваги.
— Та тут навіть плівки нема.
— А це не обов'язково. Ти клацай, а там видно буде.
Читать дальше