Борис Грінченко - Серед темної ночі

— Нi, каже, що не хоче братися, а буде в їкономiю прикажчиком поступати.

— А може ж, i поступить! Вiн же в нас образований.

— Треба там таких!

— Ти вже нападешся! Перечави, то й побачиш, що все добре буде. А то ти як почнеш гримати, то тiльки сварка зчиниться.

— Добре, я перечасую, помовчу трохи, — побачимо, якi з його люди будуть.

I батько справдi замовк i не казав Романовi нiчого.

Три днi минуло тихо; на четвертий Роман попрохав у батька карбованця.

— Нащо? — спитав батько.

— А што ж я без копейки жить буду? Покуда дайшов — витратился. I папирос нє за што купить!

— Ге, хлопче! Як ми будемо на панськi цигарки грошi переводити, то скоро в нас i хазяйства не стане, — вiдказав батько. — Нема в мене грошей.

Роман грюкнув дверима та й подався на село. Вiн гнiвався на батька й на братiв страшенно, лаяв їх мужвою нетямущою, що не розумiють, як повиннi поводиться з образованим чоловiком. Але вiн те знав добре, що як батько затнеться, то вже з ним нiчого не зробиш. Грошей вiн не дасть.

Треба справдi пiти в їкономiю: а може, пощастить. Їкономiя була велика, i людей там служило багато. Роман зараз же пiшов у контору до вправителя.

— А що скажеш? — спитався той, i Роман почав виясняти, що служив на службi i хотiв би мати якусь пристойнiшу, нiж проста хлiборобська, роботу.

— Яку ж то роботу? — попитав управитель.

— Хотiв би прикажчиком.

— Еге, не треба нам прикажчикiв, бо всi є. Та й хiба ж ти знаєш хазяйство? Був у салдатах, служив десь швейцаром, а до хазяйства пнешся! — I вправитель повернувсь було до свого дiла, але зараз же знов озвався: — Хiба що… От у контору менi треба одного чоловiка… Тiльки щоб добре письменного. Письменний?

— Так тошно.

— Сiдай пиши.

Роман сiв i взяв перо в руки, а вправитель, не дивлячись на нього, а записуючи щось у велику книгу, почав проказувати йому, що писати. Нi перо, нi пальцi нiяк не слухалися Романа, i ледве встиг вiн вивести два першi слова, а вже той наговорив йому їх зо два десятки.

— Позвольте, я не послишав, як ви сказали…- припинив його Роман.

— Не оставайся позаду! — Управитель проказав йому знову все з початку.

Роман знов ухопив кiлька слiв, а все iнше загубив.

— Позвольте, не вспiшусь.

Той глянув на писання i побачив, що з усього проказаного написано кiлька перших слiв великими, недотепними, кривими карлючками: Роман ледве вмiв писати.

— Пiди ж спершу навчись писать, а тодi приходь. У контору не годишся. Коли хочеш, ставай до молотилки.

— Нi, до молотилки не хочу.

— I добре, бо лiнивих менi не треба. Iди собi!

Роман вийшов зажурений i сердитий.

У його ще було в кишенi трохи грошей, вiн зайшов у монополiю, купив горiлки i випив з горя зараз же пiд хатою на вулицi.

Другого дня вранцi стара Сивашиха полiзла в скриню, довго там щось перекидала аж на днi, а тодi витягла якийсь вузлик. Звiдтiля вив'язала карбованця i, як Роман увiйшов у хату, вiддала йому.

— На тобi, синочку, карбованця, бо батько не дасть, а тобi треба.

— От спасибi, мамо, хоч ви по-людському до мене — не так, як батько.

— Та тiльки ти, синку, шукай собi роботи, а то буде в вас гнiв та сварка з батьком та з Денисом.

— Ходив уже в їкономiю.

— А що ж?

— Взяли б з дорогою душею, дак усє прикажчики єсть. Хоч я й салдат, ну — невозможно для мiня человєка прогнать.

— Правда… От лишенько… А може, ще де пошукати?

— Найдьом! Не поспiшайтесь. Усьо будет у свою припорцiю i на небольшом разстоянiї.

А сам собi Роман думав: мабуть, у матерi не один вузлик з карбованцями. Треба так пiдкрутити, щоб вони його рук не минули.

Збiгло ще тижнiв з пiвтора. За цей час Роман дужче зазнайомився з крамарем Михайлом Григоровичем Сучком. Спершу вiн тiльки в крамницю до його заходив, а далi й додому, — раз навiть обiдати його зоставлено. Їли добре, — через те, мабуть, такi й гладкi були i сам Михайло Григорович, i його жiнка Агафiя, i дочка їх Горпуша, дiвчина рокiв дев'ятнадцятьох. Сучковi Роман розказував, що вiн поки так собi, нiчого не робить, розглядається, до чого братися: чи службу брати, чи комерцiю заводити, i натякав, що в нього є на ту комерцiю грошi. Це вiн вигадував на те, щоб Сучок його мав не за абищо. А той йому так: i вiрив, i не вiрив, а проте до себе пускав.

Зазнайомився ще Роман i з дяком та з якимись «служащими» на залiзничнiй станцiї. Туди Роман ходив розпитатися, чи не треба на залiзницi жандарма, — хотiв ще туди податися; але на тi посади брано тiльки унтер-офiцерiв, а вiн був простий солдат. Роман раз у раз ходив по своїх знайомих i радий був, як траплялося там напитися чаю або що смачне з'їсти, бо дома того не було. Дома вiн так-таки нiчого й не робив, тiльки посправляв собi вудки i ходив на рiчку рибу надити. Що вловить, приносив матерi, а вона йому варила юшку, — «вухою» вiн її звав, — або пекла рибу в сметанi. Вiн пiдлещувався до матерi, щоб видурювати в неї грошики, i мати справдi йому давала з своїх схованок, поки було що давати. Вiн їй розказував, що його скрiзь так гарно приймають i ось-ось уже вiн матиме службу, а зараз не можна, бо… щось там вигадував.