Борис Грінченко - Хатка в балці

Ото сяде Демко в свято під хатою та й почне думати, як то йому з недолі вибитися. І спершу дума про господарство, про коняку, про поле, а тоді вже починає думати про сонце ясне – і як це воно світить, і що воно там світить? А от небо блакитне, чи правда ж, що воно скляне? От якби в його були крила, – полинув би він туди, до блакитного неба, купався б там у сонячному світі, як ота пташечка-щебетушечка в йому купається. А тоді полинув би вище, аж до божого престолу спитатися: чому нема правди на землі? І як його так жити, щоб по правді жити? Демко силкується це робити, але робить якось помацки, не розуміючи, що й до чого. Хоч би читати вміти – мабуть, по книжках видко, як з правдою не розминатися. А ще краще, якби могти злинути туди, високо, аж до неба – там би про все, про все можна довідатися…

І довго сидить отак Демко, втопаючи своїм ясним поглядом у глибоку блакить небесну, слухаючи пташок щебетливих, а ласкаве сонце перебігає промінням золотим по його молодому обличчю, трохи блідому, але чепурному та привітному, з високим лобом, з рівним носом та з маленькими вусами темними. І дивиться Демко замисленими очима на небо, про все забуваючи, аж поки схаменеться з якої несподіванки і знову до гірких дум про своє господарство вернеться.

Ох, це господарство! А тут іще Демкові до голови думка ввійшла одна, і через ту думку хотілося йому, щоб у його хата була не на курячій ніжці, а саме така, як у Корнія, щоб він міг рівнятися з Корнієм заможніcтю. Хотілося йому цього не тим, щоб він уже такий до багатства прихильний був, а через те, що й він був із тих, кому не вільно було зводити очі на Корнієву дочку Марту. Але ж дівчина була така гарна, так ясно блищали в неї веселі карі очі, так любо всміхалися її вуста червоні!… І Демко, скоро де стрівав Марту, – зводив на неї очі…

Ох, це було негарно, дуже негарно, бо тим Демко робив зло Марті. Щоразу, його зустрівши, вона чогось червоніє, чогось турбується і вночі не спить, і завтра вранці встає бліда, і очі в неї погаслі… І дивується сонячний промінь, що тільки він сам сяє у Корнієвому садку, і смутніють пташечки, що тільки вони сами щебечуть-виспівують, життя молоде та соняшне, та веселе уславляючи…

Ох, як то дуже погано робив Демко! Але він про те не думав, – його недобре серце хотіло ще більшу шкоду зробити бідній дівчині. І він став її словом займати, і вони почали довго стояти на леваді під вербою. Стоять та розмовляють, а проміння над їми сяє, а пташки примовкнуть та й слухають… та й слухають… І їм, співочим пташкам, стає дуже заздрісне, бо чують вони, що Демко з Мартою виспівують одне одному такі пісні, що таких ніколи не здолають заспівати вони, щебетливі пташки.

Але ж після тих пісень ще смутніше ставало й Марті, і Демкові, бо Марта була багатська дочка, а Демко – сирота-харпак. І пташки, дивлячись, як молода пара сумуючи розходилася, починали радіючи щебетати:

– А так-так! Цінь-цінь-цінь!

То визначало: так тобі й треба! Кинь, кинь, кинь цю думку. Але ні Марта, ні Демко кидати її не хотіли. І що ж із того сталося?

Старий Корній був письменний. Він навіть любив письменство. Обидвох синів він понавчав читати, – писати й сам не дуже вмів. Як повмирали сини, то почав Корній думати про дочку не як про чужу користь, а став гадати про зятя в прийми. Йому схотілося й Марту навчити письма. А дівчина вдалася тямуща, то й навчилась.

Демка ж читати ніхто не навчив. Демків батько був неписьменний. Але Демкові страх як хотілося вміти книжки читати, і одного разу він сказав Марті;

– Яка ти щаслива, що вмієш письма!

З цього повстала розмова про письменство, а з тієї розмови повстало ось що.

Одного разу Корній поїхав у неділю до міста на базар. Марта зосталася дома. Випадком сталося так, що вернувся він раніше, ніж звичайно. У хаті нікого не було. Розпрігши коня, повів його на леваду пастися. А на леваді, саме над річкою, була купка дерев, шматочок гайку маненький.

Підходить Корній до тих дерев і чує, – щось гомонить. Він пустив коня, а сам прислухався.

– Ну, читай оце! – каже Мартин голос.

– Вірую во єдиного бога… – читає повагом парубочий голос.

Ніби той голос і знайомий Корніеві, але хто це – не вгадає він…

– Кого ж це вона вчить? – подумав Корній і не

міг зрозуміти.

А тим часом школяр прочитав уже якусь там частку «Вірую».

– Любий, що я тобі казатиму… – перепинив Мартин голос читання.

– Що?

– Нащо ти гніваєш батька?

– Як?

– Та так!… Он і знову позавчора прийшов батько з громади такий сердитий. Прийшов удвох із Панасом і почали тебе лаяти.