Андрій Чайковський - За сестрою

Нараз у травi щось забiлiло. Козак побачив мале хлоп'я в бiлiй свитинi на чорному татарському конi. Воно держалося обiруч гриви, а кiнь садив просто до могили. Прийшовши над рiчку, кiнь одним скоком перескочив на другий бiк. Такого отрясення не видержав хлопчина i впав з коня в траву.

Кiнь побiг просто до вороного i почав з ним обнюхуватись, наче б iз старим знайомим вiтався.

Хлоп'я лежало обiмлiле горi спиною на травi. Це був Павлусь. З плечей текла йому кров.

Непорадний принiс води, роздягнув хлопця iз свитини й сорочки та й почав промивати рану. Нарвав вiдтак листкiв, приклав, вiддер кусок свого пояса й обв'язав цупко. Вiдтак взяв хлопця наперед себе й занiс на свою лежанку та вкрив кожухом. Павлусь лежав iз заплющеними очима й важко вiддихав. У нього було лице блiде, як у мерця. Вiд того, що вiн бачив цеї ночi i переживав, можна й розум утратити, не то що…

Непорадний догадувався, що бiдне хлоп'я втекло вiд татарiв та цiкавий був дечого вiд нього довiдатись. Козак вiдкрив хлопцевi рота, вляв йому трохи горiлки з пляшки та почав нею натирати виски…

Хлопець скривився, а вiдтак вiдкрив очi; зразу не тямив, що з ним робиться, та згодом опритомнiв. Побачивши над собою козака з люлькою в зубах, не знав, що й гадати про це, чи це на явi, чи може йому так сниться…

– Скажiть, дядечку – каже Павлусь слабим голосом – що зi мною, чи я ще живу?

– Живеш, небоже, i здоров будеш! Ти звiдкiля?

– Iз Спасiвки… Татари розграбили, спалили, людей вимордували, мою маму, тата й дiда вбили, сестру взяли… – Хлопець скривився до плачу i став дрижати на тiлi, як у пропасницi…

– На тобi, хлопче, глоток горiлки, заспокiйся, засни, все буде гаразд… бiля мене ти безпечний… Павлусь послухав i перестав дрижати.

– Багато було поганцiв?

– Багато, дядечку, цiла хмара. Вони пiдпалили село з чотирьох кiнцiв; люди вийшли з хат: вони тодi ловили, страшно було, ой як страшно… Сестру Ганнусю взяли… – i хлопець знову став дрижати й плакати…

«Нерозумно я чиню!» – подумав Непорадний: «Я його лише дратую цими питаннями, а воно знеможене, слабе; хай спочине, то згодом усе розкаже»…

– Егеж, хлопче! Козаковi соромно плакати: Виростеш, козаком станеш, тодi й засоромишся. Ти заспокiйся, проспись… Кажу тобi, ти в мене безпечний, як у Бога за пазухою. Не я сам тут, iншi прийдуть, буде нас бiльше, безпечнiше. Цить бо!

Непорадний почав своїми грубими руками загортати хлопця кожухом з усiх бокiв.

Павлусь знову заспокоївся i став засипляти… Непорадний пiдвiвся потихеньку з землi й пiшов до ватри. Каша вже кипiла. Вiн пiдмiшав її i вкинув добрий кусник сала…

Вiн задумався… Тож саме тодi, як вiн отут спав, татарва рiзала народ хрещений. Боже, Боже! Як воно буває на свiтi; одному добре, весело, а iншому бiда та смерть… Тепер нагадав Непорадний про Павлусевого коня. Кiнь стояв бiля вороного i хрупав траву. Непорадний прийняв його i здiйняв сiдло.

Хоч який Непорадний був сильний, воно видалось йому заважке.

Вiн став його обмацувати та й усмiхнувся…

«Далебi червiнцi!… о! i таляри… ну дав Бог сиротi долю… доброго коня собi вибрав… Ото поганець награбував, а як поховав штудерно… я бачу, що в татарiв вартнiше сiдло, нiж сам кiнь з татарином».

Занiс сiдло до своєї лежанки й поклав бiля Павлуся, що тепер спав, аж хропiв.

«Та щоб лиш татарин не схотiв доганяти його iз своїми побратимами, поки мої над'їдуть… Та нехай! Не дам себе отак нiзащо в кашi з’їсти…».

Знову нагадав кашу й подався туди…

Вороний знову зафоркав на тривогу. Кiнь Павлуся рванувся втiкати, та припона не пустила, i вiн став.

Непорадний заспокоївся, бо вороний обернувся головою на схiд сонця, значить не звiдси, де татарiв сподiватися.

Непорадний був уже на могилi з рушницею i побачив гурток козакiв, що звiдси над'їжджали.

– Пугу! пугу! – гукнули козаки, побачивши Семена. Семен не вiдгукнувся, щоб не збудити хлопця.

– Це ти, Семене? Чому не вiдгукнешся?…

Непорадний збiг iз могили й подався до них.

– Тихше, братiки, тихше! Дитину менi розбудите…

– Ого! А ти звiдкiля узяв дитину? Чи ти її вродив, чи Свиридова могила?

– Та бо ви не глузуйте, я правду кажу. Сьогоднi раненько над'їхало до мене ранене хлоп'я iз Спасiвки. Вирвався з татарської петлi. Бiдне змучене, аж жаль дивитися. Небагато мiг i розвiдати, зараз i заснув…

– Зварив, братiку, їсти? – заговорило кiлька голосiв.

– Та трохи зварив, – каже Непорадний, оглядаючись заклопотано на козакiв: – Не сподiвався тiльки гостей… я ладив на п'ятьох, а вас, слава Богу, чи не п'ятдесят.