Євген Гребінка - Байки

На дубі сидячи, Зозуля куковала:
«Що за годи тепер, зовсім не можна жить!
Одколи, як тепло вже стало,
А гусені нема, черви зовсім так мало.
Прийшлось із голоду хоч у кулак трубить».
«Нащо вам так квилить, мій боже милий? —
Снігир Зозулю перебив, —
Коли б я мав ваш стан і сили,
Оцю я погань би не їв,
Щоб сей да той мене, коли б я не доскочив
Собі щодня шматок м’ясця.
От кобець — менший вас, а їсти як захоче:
Летить — і душить горобця.
Зате він з голоду ніколи не нудився».
«Дурний! дурний! а в школі вчився! —
Зозуля Снігиру в одвіт,
— Замісто горобця я з’їм жуків десяток
— Да гусені, черви десятків три в наддаток
— І все-таки наїмсь; зате спитай ввесь світ,
— Яка Зозуленька? Всі скажуть: птиця славна,
Живе собі, як панна,
Гуляє у садку, нічого не псує,
По гілочках намистечко кує,
Да скілько літ кому прожить віщує;
Нехай же здумаю… да що тобі й казать!
Хоч злидні в пірї обідрать,
Ввесь птичий рід зарепетує:
«Зозуля м’ясо жре,
Зозуля хищний птах!
Троха чи не бажа вона Орла і з’їсти!»
Прощай тоді моє життя в садах!
Прийшлось би утікать хоч за море без вісти,
Так лучче ж тута жить — да зводить черв’ячків».
Хто хоче полюбить суддю грошозаплода,
Про його розпитай панів,
А не питай у простого народа.

Лисичка подала у суд таку бумагу:
Що бачила вона, як попеластий Віл
На панській винниці пив, як мошенник, брагу,
Їв сіно, і овес, і сіль.
Суддею був Ведмідь, Вовки були підсудки.
Давай вони його по-своєму судить
Трохи не цілі сутки.
«Як можна гріх такий зробить!
Воно було б зовсім не диво,
Коли б він їв собі м’ясиво», —