Андрій Чайковський - Сагайдачний

У церкві вдарили в усі дзвони. Отець Атанасій йшов назустріч владиці з хоругвами.

Владика, вже сивий старець з довгою бородою, зліз із коляски, надяг владичі ризи, і так вільною ногою цілий почет завернув до церкви.

Перед церквою стояли школярі церковної школи під проводом своїх вчителів. Ця школа містилася біля церкви. Ходили до неї не лише діти тутешніх православних, але також довколишньої шляхти з поблизьких сіл.

Вступивши в церкву, владика відправив молебень, а відтак, звертаючись до людей, подякував браттям шляхті, що не допустили зневажити благочестивої віри її ворогам, не дали знущатися над його сивою головою, та просив їх, щоби завжди, коли цього зайде потреба, постояли за православну церкву.

— Ви, брати шляхта, остались тут одинокою опорою батьківської віри, ви одинока її защита. Наша прадідна віра переживає тепер тяжкі часи. Рим напосівся її знищити. Наші вельможі цураються її і переходять на латинство, бо у тім бачать свою користь. Не велика нам користь з такої пастви, що з легким серцем покидають свою віру, та все ж таки, ніде правди діти, одна підпора за другою паде, а увесь тягар оборони спадає на ваші плечі. Кажу, на ваші, шляхетські плечі, бо друга половина її визнавців, хлопство, не має своєї волі і нічого нам помогти не може. Не даймо ворогові благочестя торжествувати! Чи обіцяєте мені, мої дорогі діти, що не покинете нашої бідної матері, що останетеся їй вірними до послідньої хвилі життя, що видержите в благочесті?

— Не обіцяємо, а присягаємо усі на те, — гукнув старий Грицько, що стояв між першими.

— Присягаємо всі! — гукнув народ, і шляхта стала витягати вгору свої шаблі.

Владика сказав:

— Амінь! — і благословив народ хрестом. В його очах блищали сльози. Відтак каже: — Народе православний! В особі цього старця обнімаю вас усіх, а за вашу готовність і твердість благословлю вас оцим хрестом, його посвятив єрусалимський патріарх на гробі спасителя. Благословлю вас, вашу сім'ю, ваші хати і поля.

Владика вийняв малесенький хрест, поцілував його з пошаною і благословив народ.

— Амінь! — гукнули всі.

Народ став плакати та обнімати друг друга. Усі почували себе тут рівними, дітьми одної церкви.

Стали виходити. Народ висипався на майдан, мов бджола з улія під рійку. Владику повели під руки два найстарші чоловіки до школи.

В школі привітав його отець Атанасій відповідною промовою, а школярі відспівали кант, скомпонований на те свято одним учителем.

Владика засів на почеснім місці, і зараз розпочався екзамен.

Особливо звернув на себе увагу старший уже хлопчина. Він відповідав дуже гарно, хоч голос у нього дрижав зі зворушення.

— Як тебе звуть, люба дитино? — питає владика.

— Марко Жмайло-Кульчицький.

— Це мій правнук, — каже старий Грицько, ясніючи з радості.

— Благословення господнє! Його би, пане Грицьку, послати до вищої школи на науку, нам треба людей вчених.

— Раяли мені це панове вчителі, і я про те думав, раяли, до котрого ліцея єзуїтів, та я не можу цього зробити, боюся, щоби з нього не вийшов перевертень, на ганьбу нашого роду.

— Чого ж до єзуїтів? Хіба ж у нас нема православних шкіл? От школа братства ставропігійського у Львові… або школа князя Острозького в Острозі… Не всі ще вельможі нас покинули.

— Чував я про це, та не під силу мені.

— Не журись, славний прадіде. Мого письма до князя, їх милості, вистарчить, що його візьмуть не лише до школи, але і до бурси. Ти лише одежину приладь — і вишли.

Старий Грицько страх як зрадів. Він давно мріяв про те, щоби хтось з його численної родини вийшов у світ між людей, став вченим чоловіком… славним. Старий дивився в Марка, як в образок.

Та розмова велася стиха, а під час того йшов екзамен далі.

Владика прикликав до себе Марка і погладив його по голівці:

— Маєш, дитино, охоту до науки, то твій прадід пошле тебе до школи вищої, геть далеко звідсіля, — поїдеш?

Марко м'яв шапчину в руці, спустив очі вниз і каже:

— Поїхав би, якби поїхав зі мною Петро.

— Хто це Петро? — питає владика.

— Я! — встає такий самий хлопець в шляхетській одежині. — Петро Конашевич.

— Ходи сюди, дитинко.

Петро підійшов до владики, а той став його сам випитувати. Відповіді були напрочуд гарні.

— Чий ти, синку?

Грицько відповів за нього:

— Це сирота. Батько поліг, як ми відбивалися від татар у Кульчицях, маму вбили теж. Трилітнього сироту взяв по присуду громади мій унук Степан Жмайло, батько оцього Марка. Хлопчиська так полюбилися, що один без другого жити не можуть. Як я казав Марка віддати в школу, так ані дай боже без Петра. Я їх обох віддав. Разом вчаться, та мій рід любить його, як свою дитину.