Борис Грінченко - Дрібнички

I вона плакала та обнiмала червону калину, поливала їй землю своїми слiзьми; i нахиляла тодi до неї калинонька свої вiти, i здавалось дiвчинi, що то мати рiдна руки до неї простягає… I так вона плакала, поки почує, як мачуха кричить:

— I де вона, та каторжна, забiгла?!

Тодi вставала вона з землi i втирала сльози. Вiдразу застигало їй обличчя, мов камiнюка, i очi втуплювались у землю, i вона знову була тодi справдi каторжна, що її нiчим не дошкулиш — нi словом, нi ломакою. Такою вона йшла вiд калини.

Такою вона й тепер вийшла i вiдразу страшенно поблiдла: вона побачила, як од гущавини побiгли мачушинi дiти. Невже вони знайшли її схованку? А може, нi, може, вони тiльки так бiгли?

Але ж вони не так бiгли, вони знайшли, побачили, почули i розказали про все мачусi.

Днiв через два Докiя знову була пiд калиною, засидiлась i не почула, як мачуха її кликала. Уже тодi почула, як мачуха знайшла її в гущавинi i потягла за волосся в хату.

— Стривай же ти, каторжна, я тобi дам, як тiкати вiд роботи пiд свою калину!

Вхопила мачуха сокиру й побiгла в садок. Докiя вiдразу так i занiмiла. Слухає, коли задзвенiла сокира в садку, затрiщали гiлки — ось ще, ще…

Вона кинулась, себе не пам'ятаючи, пробiгла садок, добiгла до гущавини… Мачуха рубає калину.

Дiвчина несамовито скрикнула, кинулась туди i стала мiждо калиною i мачухою. Мачуха аж злякалась.

— Ти чого прибiгла?

— Не займайте моєї калини!.. Очi її горiли, а щоки були бiлi-бiлi; груди так i здималися.

— Ах ти ж падло! Геть!

I здорова мачушина рука вiдкинула геть маленьку дiвчинку. Сокира рубонула, жалiбно хряснула цiвка калинова, i впала стеблина, тремтячи листом.

— Мамо! голубонько! рiдненька! Не рубайте, помилуйте!

— Геть, — каторжна!

Вона кинулась до мачухи, цiлувала їй руки, затуляла своїм тiлом останнi калиновi стеблини.

— Геть, каторжна!

Але каторжна обхопила руками кущ, i її тонкi маленькi пальцi так i заклякли на цiвцi. Трохи пальцiв їй не поламала мачуха, поки вiдiрвала вiд калини, вiдволокла геть i останнiми разами дорубала дерево…

Так росла Докiя: без милування, без жалування, без ляльок, без дитячих iграшок, без калини, — тiльки спiвала iнодi тихо, як знала, що її нiхто не чує, тихо та жалiбно. Де вона тих пiсень училася — бог її святий знає, а вмiла багато — i все жалiбнi, — так, мов самi вони в неї з серця лилися:

А як оце побачить кого, зараз i змовкне, i знову така, як i була: очi додолу, обличчя закам'янiє…

I так минали роки…

Минули — iз маленької дiвчинки виросла доросла дiвчина. Та життя їй не перемiнилося: так, як i попереду, била її мачуха i зневажав п'яний батько; як i попереду, не мала вона на вулицi подруг i була всiм чужа, не маючи нiкого до себе прихильного, та й сама не була вона нi до кого прихильна — зосталася вона "каторжною", як i була.

Нi, була й вiдмiна.

Колись мов закам'янiлий упертий вираз на обличчю тепер неначе злагоднiв. Але ж це зробилося не тим, що вона пом'якшала своїм серцем до людей, а люди до неї, — нi; вiдмiну ту на обличчi зробила страшна невсипуща журба, що гнiтила їй душу, розривала груди i, не мавши вже сили ховатися в серцi, виявлялась i на обличчi. Ця журба обнiмала її й тодi, як Докiя була ще маленькою дiвчинкою, але ж була не така дужа, та й упертiсть перемагала її.

Потiм помалу-малу заворушились у дiвчини в головi думки. Якi? Про вiщо? Вона спершу й сама не знала до пуття, як i про вiщо вона дума: думається, та й годi. А думалося все саме смутне, саме невеселе, i ось, нарештi, з цього безладдя розумового вибилася, виявилась виразнiш од усiх одна думка: "За що мене так мучать?" А потiм: "Хiба я гiрша вiд iнших?" I цi двi думки не давали їй спокою. Вона не могла бачити, що й вона була iнодi винна: коли її кривджено й зневажувано, то й вона, як мала силу й змогу, не лишала цього без помсти, а iнодi й надто. Вона не могла зрозумiти, що вона сама була винна, вiдiпхнувши вiд себе Христю тодi, як та на вулицi колись пiдiйшла до неї i сказала:

— Докiйко! Я… я…

Правда, всi вони — i хлопцi й дiвчата, i ця Христя з ними — якось особливо дошкуляли їй того вечора своєю зневагою, але ж Христя оханулась, їй шкода стало бiдної Докiї, i вона, мало не плачучи, промовила:

— Докiйко! Я… менi тебе… я…

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.