Хвильовий Микола - Оповідання й новели 1921 — 1923

…Потім згадую сливи.

Саме по цій дорозі везли колись сливи. Я був маленький і прохав у тітки слив. Тоді вона дала мені жменю. Та не були то сливи. Було дитинство.

…На краєвиді купчаться хмари, збираються на вечір. Але то буде не потоп, а впаде звичайна роса. Тоді забуяє рослина. А в потопі (пам’ятаєте?) були голуби.

Біля вікна пролетіли голуби, фиркнули і зникли за величезним будинком. І каже голубка: — Дорога? — Каже голуб: — Дорога! Потім полетіли на площу Володарського і там сіли біля ратуші.

…Дивлюсь знов на дорогу. За нею, куди вона йде, іде суворість, може, жорстокість, може, сама смерть. Ну, і що ж? Хай ідуть: так треба. Але все-таки що з дорогою? І сказав голуб: — Дорога? — Сказала голубка: — Дорога!

По далекій дорозі пішла широка тінь. Проходили розпатлані хмари і погасили сонце. Коли пройшла тінь і сховала дорогу — дороги не було. Я впав на обніжок своєї мудрости й подумав з тоскою: — Дорога?

Але голуби не озивались.

Город шумів, кричали мотори, летіли будинки. Мій далекий сон (лебедине крило) розтанув над містом.

…Я надів кашкета й вийшов на вулицю.

Було тихо і темно. Раптом повіяв вітер. І закрутило, зашуміло в деревах. Був грім — то прийшла літня пахуча громовиця. Зірвало її, і помчалась вона на темну просторінь.

…А потім зашумів дощ. Вона шукала світло — шукала, найшла, полетіла. Влетіла. Було чудове блискуче світло і тихо, без дощу. То була кімната. Сіла на шафі — спокійно, сухо, тепло. Але хвилювалась. її хвилювало звичайне світло — електрика. Тоді вона зірвалась і знову полетіла. І от — чотири оксамитових стіни. Ясно: вдарилась в оксамитову стіну і впала в фарфорову чашу. Назад! Назад! І — в клавіші! Пронісся мелодійний звук. А що вона?

…Ще раз у стелю розписану, а там в знемозі впала. Сиділа. Важко дихала. А її ніжки обгортав килим — то східний оксамитовий килим з Турції. Певно, кімната була незвичайна — то була кімната в моїй уяві.

…А за вікном носився вітер, скиглили дерева, тривожно кричали гудки. Тільки ніч сміялась тихо, темно і лукаво.

…Так! Вона шукала вікна — вилетіти у вікно, у дощ, у ніч.

Але вікна не було.

А потім ще довго носилась по кімнаті. Знову падала в фарфорову чашу й билась у розписну стелю. Була в розпуці — її надто тривожило звичайне світло — електрика.

…Тоді в дощ заскиглили дерева, потім у дощ засміялись дерева. Чи чула вона, як сміялись дерева? Нічого не чула вона. Нічого! Нарешті вдарилась вона в срібну жирандолю і впала на оксамитовий турецький килим. Зідхаючи востаннє (вона розбилась на смерть), хилила голівку від світла й шукала очима вікно. Вікна не було. І вона вмерла.

…А за вікном стояла ніч і тихо, темно і лукаво усміхалась.

За десять хвилин світало. За годину я увійшов у кімнату. Вже ночі не було. Пройшла громовиця, пройшов дощ. Підводилось сонце. Пахло сонцем, пахло життям. Я зідхав глибоко й високо підвів голову.

…Потім узяв її за крильця, зневажливо подивився на крильця й кинув її в помийну яму, де рились бродячі міські пси. То була ластівка.

У грудні згнила зима, і тихий степовий городок знітився в облозі мовчазних нерухомих хмар: нагнав вітер із далеких Альпійських гір, через Карпатські верхів’я, через Дунай. Прийшло Різдво. Зідхали дзвіниці, і промерзло жевріла жура: сум неспокійної Землі. Цього року старожили не бачили різдвяних зір, бо небо стояло в сірій сорочці будня. І була мряка. І старий газетяр теж не бачив різдвяних зір. Був він сивий, древній, майже босоніж. Стояв біля ратуші на бульварі й казав мимохідцям: — Може, купите газету? Іноді мимохідці купували газету, іноді заклопотано проходили, іноді зупинялись і давились на старого газетяра.

…А прийшов він восени, коли було прозоро, коли за кварталами пахли гречки…

…Але це було так неможливо давно!!! Це було за народження його прекрасної юности, коли тихий степовий городок стояв перед ним надзвичайною примарою. І він подумав тоді про радість. І врочисто залунало по кварталах: — Радість! І тоді було як мигдальні потоки під ударом весняного весла. Це був голубиний заспів до тієї синьої пісні, ім’я якій — життя. Це був новий заповіт, що ми, волхви, бачимо на сході в темну ніч із хрустального Віфлієму… — Але це було так неможливо давно! І це майже забулось, бо ж — неясні, туманні, мов перший сон за першого м’ятежного кохання, ці уривки, що виринають із тьми перед моїми старечими очима. «Що це?» — подумав з тоскою старий газетяр. І чув тоді: ніби раптом прокидалась природа, ніби дзвеніли, пливли й пропадали неясні відголоски з дальніх літ…Але це була ілюзія: натовп таких міських кварталів стояв у суворій мовчанці.