Ренсом Ріґґз - Бібліотека душ

Емма аж відсахнулася.

— Ні…

— Так. Кошмар і жаль, — недбалим тоном промовив Шарон і заходився далі відтарабанювати факти, наче з книжки читав. — Основне заняття населення — збирати сміття й заманювати в Акр незнайомців, щоб, угрівши їх дрючком по голові, пограбувати. Розваги полягають у поглинанні доступних легкозаймистих речовин і поганому виконанні пісень, а точніше, їх горланні. Основні статті експорту з району — чавунний шлак, кісткове борошно й страждання. Окрасами місцевості можна назвати…

— Це не смішно, — перебила його Емма.

— Прошу?

— Я сказала, що це не смішно! Ці люди мучаться, а ви з них глузуєте!

— Я не глузую, — владним тоном відмовив Шарон. — Я надаю вам цінну інформацію, яка може врятувати життя. Але якщо ви волієте йти в ці джунглі, загорнувшись у кокон невігластва…

— Не воліємо, — сказав я. — Вона перепрошує. Будь ласка, продовжуйте.

Емма нагородила мене несхвальним поглядом, і я не схвалив її у відповідь. Для політичної коректності час було вибрано невдало, навіть якщо Шарон висловлювався трохи безжально.

— Заради Аїда, говоріть тихіше, — роздратовано цитьнув на нас він. — Отже, на чому я зупинився? Окрасами місцевості можна назвати Сирітську в’язницю святого Рутледжа, прогресивну установу, куди сиріт саджають ще до того, як вони дістануть нагоду скоїти якийсь злочин, а отже, суспільство заощаджує гроші й спокій; Божевільню святого Варнави для ненормальних, шарлатанів і людей з кримінальними нахилами, що працює на добровільних засадах амбулаторно і майже завжди стоїть порожня; а також вулицю Кіптяву, яку вісімдесят сім років лизали язики полум’я підземної пожежі, що її ніхто не потурбувався загасити. А… — він показав на чорну прогалину між будинками на березі, — це її початок. Як бачите, спалений дощенту.

На прогалині вовтузилися декілька чоловіків, стукали молотками по дерев’яній рамі (лагодили будинок, як мені здалося), а побачивши наш човен, зупинилися, щоб крикнути «привіт» Шарону. Але він лише символічно махнув рукою у відповідь, неначе йому було трохи соромно.

— Ваші друзі? — поцікавився я.

— Далекі родичі, — буркнув він. — Спорудження шибениць — наш сімейний фах…

— Спорудження чого? — не зрозуміла Емма.

Та не встиг він відповісти, як чоловіки знову взялися до роботи. Вони вимахували молотками й голосно співали: «Так — перестуку молотків, так — перегуку гвіздків! Як весело збивати шибеницю, довічну розраду всіх вішальників!»

І якби мене не скувало жахом, я б розреготався.

Ми невпинно тримали курс річкою Смердючкою. І з кожним помахом Шаронової жердини вона все звужувалася, наче її береги, мов загребущі руки, прагнули нас ухопити. Подекуди річка ставала такою вузькою, що не було вже потреби в пішохідних містках, які її перетинали. З даху на дах можна було перемахнути понад водою. Сіре небо здавалося просто тріщиною між ними, і все під ним задихалося в напівмороці. А Шарон тим часом ні на секунду не замовкав: тріскотів, наче ожилий підручник. Усього за декілька хвилин він примудрився розповісти про модні тенденції в Диявольському Акрі (популярністю користувалися перуки, вкрадені з поясів, до яких їх чіпляли), валовий внутрішній продукт (повально гидкий) та історію його започаткування (підприємливими селянами, які вирощували хробаків, на початку дванадцятого століття). Та коли він щойно перейшов до видатних ознак місцевої архітектури, Едисон, котрий весь цей час нетерпляче совався поряд зі мною, нарешті його перебив.

— Здається, про цю пекельну діру ви знаєте все до останнього факту. Крім того, що може бути бодай віддалено для нас корисним.

— Наприклад? — спитав Шарон. Терпець йому вже уривався.

— Кому ми можемо тут довіряти?

— Абсолютно нікому.

— Як нам знайти дивних, які живуть у цьому контурі? — спитала Емма.

— Краще їх не шукати.

— Де ті витвори, які взяли в полон наших друзів? — не змовчав я.

— Знати таке шкідливо для бізнесу, — незворушно відказав Шарон.

— Тоді висадіть нас із цього анафемського човна, ми самі вирушимо на пошуки! — заявив Едисон. — Ми марнуємо дорогоцінний час, а від вашого нескінченного монологу в мене злипаються повіки. Ми найняли човен, а не училку!

На це Шарон зневажливо пирхнув.

— Треба було б викинути вас у Смердючку за нечемність, але в такому разі я не отримаю золотих монет, які ви мені заборгували.

— Золоті монети! — мало не сплюнувши од відрази, промовила Емма. — А як щодо життя й добробуту ваших ближніх дивних? Як щодо лояльності?