Ренсом Ріґґз - Бібліотека душ

— Чому ні? — спитала Емма. — Там занадто гарно й приємно?

— Насправді то доволі незатишна місцина. І, авжеж, там не місце дітям…

Емма так тупнула ногою, що весь прогнилий причал здригнувся.

— Це туди забрали наших друзів, так?! — закричала вона. — Так?!

— Панночко, не дратуйтеся так. Ваша безпека для мене — найголовніше.

— Перестаньте нас накручувати й скажіть, що там!

— Ну, якщо ви наполягаєте… — Шарон задоволено зітхнув, наче в теплу ванну опускався, і став потирати руки в шкіряних рукавичках, так, немовби сама думка про це давала йому втіху. — Всяке поганюче. Всяке лячне. Всяке паскудне. Все, що вам до вподоби, головне, щоб до вподоби вам було поганюче, лячне й паскудне. Я часто мрію про те, як одного дня піду на пенсію, повішу своє весло й оселюся там назавжди. Може, керуватиму невеличкою бойнею на вулиці Гнійній…

— Ще раз, як те місце називається? — перепитав Едисон.

— Диявольський Акр, — мрійливо проказав човняр.

Едисон дрібно-дрібно затремтів — від кінчика носа до хвоста.

— Я його знаю, — похмуро мовив він. — Страхітлива місцина… кубло розпусти, найнебезпечніші нетрі за всю довгу історію існування Лондона. Я чув історії про дивних тварин, яких привозили туди в клітках і змушували брати участь у кривавих спортивних боях. Ведмегримів нацьковували на емурафів, шимпорогів — на фламінгоцапів… батьків — на рідних дітей! Вони були змушені калічити і вбивати одне одного заради забаганки кількох хворих на голову дивнюків.

— Це огидно, — скривилася Емма. — Які дивні могли брати участь у такому?

Едисон тільки головою згорьовано похитав.

— Розбійники… найманці… вигнанці…

— Але в царстві дивних немає вигнанців! — здивувалася Емма. — Кожного дивного, який скоїв злочин, під конвоєм відпроваджують у каральний контур!

— Як мало ви знаєте про власний світ, — зауважив човняр.

— Злочинців не можна ув’язнити, якщо їх не спіймали, — пояснив Едисон. — Не можна, якщо вони встигли вискочити з контуру — безкарними, некерованими.

— За вашими розповідями схоже на Пекло, — сказав я. — Навіщо комусь добровільно туди йти?

— Те, що для когось Пекло, для інших — рай на землі, — відповів човняр. — Це останній острівець справжньої свободи. Там можна що завгодно купити, продати… — І, нахилившись до мене, пошепки додав: — Що завгодно сховати.

— Наприклад, викрадених імбрин і дивних дітей? — уточнив я. — Ви на це натякаєте?

— Нічого такого я не казав, — стенув плечима човняр і зробив вигляд, що його дуже цікавить щур, виловлений у складках плаща. — Персі, киш, татко працює.

І поки він обережно ставив щура на дошки, я підтягнув до себе поближче Емму та Едисона.

— Що скажете? — пошепки спитав я. — Наших справді могли відвезти до цього… диявольського місця?

— Ну, своїх полонених вони мусять тримати в контурі, і досить-таки старому, — сказала Емма. — Інакше більшість із нас пришвидшено постаріє і через день-два помре.

— Але яке витворам діло до того, чи ми помремо? — спитав я. — Вони просто хочуть забрати наші душі.

— Можливо. Але вони не можуть дати померти імбринам. Ті їм потрібні, щоб відтворити подію тисяча дев’ятсот восьмого року. Пам’ятаєте витвірський божевільний задум?

— Усе те, про що марив Ґолан. Безсмертя й влада над світом…

— Ага. Тож вони місяцями викрадали імбрин, і їм потрібно знайти для них таке місце, де вони не перетворяться на сушену кірку від апельсина, так? Тобто дуже старий контур. Щоб йому було років вісімдесят чи сто щонайменше. І якщо Диявольський Акр — це джунглі, де править бал розпуста й беззаконня…

— Саме так, — підтвердив Едисон.

— …тоді для витворів це ідеальне місце, щоб переховувати полонених.

— До того ж у самісінькому серці Лондона, — сказав Едисон. — Просто в усіх перед носом. Розумні поганці…

— Тоді, напевно, питання знято, — кивнув я.

Емма обережно підійшла до Шарона.

— Нам, будь ласка, три квиточки до тієї бридкої страхітливої клоаки, яку ви описували.

— Добре, добре подумайте над тим, чого ви хочете, — порадив перевізник. — Такі невинні ягнята, як ви, не завжди повертаються з Диявольського Акра.

— Ми добре подумали, — запевнив його я.

— Що ж, дуже добре. Але не кажіть потім, що я вас не попереджав.

— От тільки в нас немає трьох золотих, — повідомила йому Емма.

— Справді? — Шарон склав довгі пальці обох рук дашком і протягло зітхнув. З каптура війнуло розритою могилою. — Зазвичай я наполягаю, щоб платили наперед, але сьогодні вранці в мене напрочуд щедрий настрій. Мене зачарував ваш хоробрий оптимізм. Відвезу вас у борг.