Ренсом Ріґґз - Бібліотека душ

— Тому що, моя люба, — відповіла їй імбрина, — це було заборонено. Безпечніше було розповідати…

Тут імбрина замовкла, щоб перевести дух.

— …що це просто казка.

Просто історія. Це стало однією з визначальних істин мого життя. Хоч як я намагався залишити їх пласкими, двовимірними, ув’язненими на папері й у чорнилі, та завжди існуватимуть історії, які відмовляються зоставатися всередині книжок. Ця історія ніколи не була просто історією. Хто-хто, а я знаю: історія поглинула ціле моє життя.

Ми вже кілька хвилин крокували вздовж звичайної на вигляд стіни. Навколо вистогнував свою моторошну пісню вітер: ненадовго вщухав, а потім починав спочатку. Раптом Коул здійняв руку й крикнув, щоб усі зупинилися.

— Ми ще не далеко зайшли? — стурбовано запитав він. — Я клянуся, грот був десь тут. Де картограф?

Перплексуса витягли з юрби.

— Радієш тепер, що не пристрелив його? — пробурчав собі під ніс Бентам.

Коул пустив його слова повз вуха.

— Де грот? — вимогливо запитав він, упритул наближаючись до Перплексуса лицем до лиця.

— Ах, напевно, сховався від тебе, — піддражнив його Перплексус.

— Не випробовуй мого терпіння, — попередив Коул. — Я спалю всі до єдиного примірники твоєї «Мапи днів». Ще до початку наступного року всі забудуть, як тебе звали.

Переплівши пальці рук, Перплексус зітхнув.

— Там, — він показав кудись за наші спини.

Ми його проминули.

Коул потупав до ділянки стіни, яку густо заплів дикий виноград.

Отвір у ній був такий скромний і так добре захований, що його будь-хто б не помітив; не так двері, як дірка в стіні. Коул відгорнув виноград і запхав голову досередини.

— Так! — почув я його вигук. І він вистромив голову та заходився роздавати накази.

— Далі підуть лише важливі люди. Брат, сестра, — він показав на Бентама й пані Сапсан. — Хлопець, — показав на мене. — Двоє вартових. І… — він обвів поглядом натовп. — Там темно, нам знадобиться ліхтарик. Дівчино, ти, — він тицьнув пальцем в Емму.

Мій шлунок зав’язався вузлом, а Емму витягли з юрби.

— Якщо решта вас турбуватимуть, — проінструктував Коул охоронців, — ви знаєте, що робити. — Коул націлив на юрбу револьвер. Усі з криками попригинали голови. Коул зайшовся сатанинським сміхом.

Еммин охоронець заштовхав її в діру. Ведмідь Бентама нізащо б туди не проліз, тож пані Сапсан спустили з його плеча й мій витвір одержав подвійне завдання охороняти нас обох.

Наймолодші діти зарюмсали. Хто міг знати, чи побачать вони директрису знову?

— Діти, будьте хоробрі! — гукнула їм пані Сапсан. — Я повернуся!

— Так, діти! — передражнив Коул. — Слухайтеся своєї директриси! Імбрина краще знає.

Нас із пані Сапсан удвох запхнули в отвір, і коли ми проходили крізь плутанину винограду, я вигадав момент, щоб непомітно їй прошепотіти:

— Що мені робити, коли будемо всередині?

— Усе, що він накаже, — прошепотіла вона у відповідь. — Якщо не будемо його сердити, може, й виживемо.

Виживемо, так, але якою ціною?

Ми відгорнули виноград і нетвердою ходою увійшли у дивний невідомий простір: кам’яну кімнату просто неба. На якусь хвилю мені перехопило подих — так шокувало мене велетенське спотворене обличчя, що витріщалося на нас зі стіни навпроти. Стіна, не більше, але з розкритим ротом замість дверей, двома виряченими й посіченими очима замість вікон, пара дірок за ніздрі й зарості довгої трави, що нагадували волосся й недоглянуту бороду. Вітер тут стогнав ще сильніше, ніж у лабіринті, неначе двері у формі рота намагалися застерегти нас якоюсь стародавньою мовою, що складалася з голосівок завдовжки з тиждень.

Коул показав рукою на двері.

— Бібліотека чекає.

Бентам здійняв капелюха.

— Надзвичайно, — промовив він тихо й шанобливо. — Вона неначе співає нам. Як усі спочилі тут душі прокидаються, щоб нас привітати.

— Привітати, — повторила Емма. — Щось я в цьому сумніваюся.

Вартові штовхнули нас у бік дверей. Ми пірнули в низький прохід і опинилися в ще одній кімнаті, схожій на печеру. Як і решта таких печер, бачених нами в Абатоні, її вирізьбили вручну в м’якій породі, але це було невимовно багато віків тому. Стеля тут нависала низько, стіни були голі, а на підлозі валялося хіба кілька соломин і поодиноких глиняних черепків. Найбільш унікальними тут були стіни, в яких було вирізьблено безліч маленьких заглибин, овальних угорі й пласких унизу, якраз таких завбільшки, щоб могли умістити в собі пляшку чи свічку. У глибині кімнати декілька дверей розгалужувалося в пітьму.