Тетяна Пахомова - Я, ти і наш мальований і немальований Бог

Сьогодні батько й син, як зазвичай у п’ятницю, раніше відпускали майстрів і зачиняли свої магазинчики. Дорогою додому обидва зайшли до привітного перукаря Зілмаха, який дуже дорожив такими клієнтами й так примовляв коло їхніх голів, що його красномовству, як сказав Аарон, «міг би позаздрити сам біблійний Соломон», чим дуже потішив вправного фрезієра. Сорокарічний Аарон походив на батька в усьому, що Яків бачив і дуже тим пишався, бо, зважаючи на похилий вік, часом уже замислювався за вічність… Але щодо сина і його сім’ї він був спокійний: у хаті був і хліб, було і на хліб, були й розуміння, злагода, повага — аби лиш здоров’я Бог послав.

Чоловіки сімейства неквапно збиралися на п’ятничну молитву в синагогу. На головах з’явилися маленькі кіпи, плечі покрила святкова накидка. Трійця вирушила брукованими вуличками Львова до найближчої синагоги, вливаючись у великий потік одновірців, і з балкона здавалося, що це ожили маленькі столики з літнього кафе з темними тарілочками по центру…

У великій гостьовій кімнаті все було готове до зустрічі Шаббату: на столі, укритому мереживною скатертиною, виділялася пишними косами посипана маком хала, яка захищала своє пухке тіло від голодних завчасних поглядів білосніжною серветкою та виглядала, як панна на троні, — мала ж бо спеціальну срібну підставку; свічки спиралися на елегантні свічники з виноградною лозою; вишуруване до блиску столове срібло чекало зустрічі з рафінованими наїдками. І от настав час повернення родини із синагоги: тримаючи в руках пахучі букетики з м’яти, чоловіки несли на своїх лицях ту духовну печать очищення, яка не має взагалі-то національності, бо властива всім людям, які замислюються над смислом цього світу та своїм місцем і призначенням у ньому, а вигляд їх мало чим відрізнявся від вигляду католицьких хлопчиків на перше причастя… Та й хто його зна, може, саме такий ошатний щотижневий вигляд додавав євреям бажання й сили зберігати свою ідентичність?..

— Чи відділена вже хала? — делікатно поцікавився Аарон.

— Так, — піднесено доклала готовність Естер.

Усі разом почали співати гімн «Шалом алейхем…»:

— Шалом алейхем, мальахей га-шарет, мальахей ельйон мі-Мелех, малохей га-млахім, га-Кадош, Барух-Гу… (Заходьте з миром, ангели світу, посланці Всевишнього Святого Царя царів, благословен він!..) Бархуні ле-шалом, мальахей ельйон, мі-Мелех, мальхей га-млахім, га-Кадош, барух-Гу!.. (Побажайте мені миру, ангели світу…)

Це прохання про мир щоп’ятниці піднесено летіло над Львовом, а останні два роки воно неслося до небес зі сльозами на очах; особливо палко молилися ті, хто опинився у Львові, утікаючи із захопленої фашистами Польщі…

Настав час суботнього батьківського благословіння: Аарон поклав руки на схилену голову Давида зі словами: «Йесімха Е-ло-гім ке-Ефраїм ве-хе-Менаше» («Хай уподобить тебе Господь, як Єфраїма й Менаша»), а над пухнастою голівкою Мірочки — «Хай уподобить тебе Господь Сарі, Рівці, Рахелі та Леї…» Родина вимила руки в ритуальній срібній мисці, стала біля святкового столу із запаленими свічками і, повернувшись лицем на захід, почала молитися. Після останньої строфи «Леха, доди» всі тричі вклонилися: перший раз — направо, другий — наліво, третій — трішки вперед — у такий спосіб кликали Суботу, наречену Ізраїля.

Сонце вже зайшло — нарешті настав Шаббат. Ядвіга вправно рухалася коло столу. Подаючи страви, вона відчувала себе частинкою цією дружної сім’ї. Усі мали добрий апетит; наїдків було багато, але на смачні монелі місце виявилося у всіх, а блаженний вигляд Мірочки під час їх поїдання варто було бачити…

— Котик-муркотик виліз на плотик, — посміювався з сестрички Давид, а завше гостра на язичок Міра дійсно муркотіла, закочуючи оченята.

— Дідусю, а чому потрібно віддавати десятину біднішим людям? — спитала Мірочка, тому що в її гарненькій голівці не суміщалася потреба економії на ринку й необхідність щось віддавати.

— А я тобі розкажу ось яку притчу… — Дідусь Яків і баба Циля знали багато життєвих історій і приповідок — за столом панувала атмосфера сімейного затишку й любові.

Спитався Мойша в рабе: «Чому, коли люди стають багатими, вони не бачать бідних?» Рабин підвів його до вікна: «Що ти бачиш за вікном на вулиці?» — «Людей», — відповів Мойша.

Тоді вони підійшли до дзеркала. «А кого ти бачиш тепер?» — «Себе…»

«А подивися, що і віконна шибка, і дзеркало зроблені зі скла, лише дзеркало покривається ще сріблом, і цього достатньо, щоб ти перестав бачити людей…»