Стивен Кинг - Зелена миля

— Гей, мишко! — гукнув Вождь. Миша спинилася і глянула на нього, посмикуючи вусиками. Кажу вам, таке враження, наче та бісова істота знала, що її кличуть. — Ти якийсь дух-провідник?

Біттербак кинув миші шматочок сиру, що лишився від його вечері. Він приземлився просто перед Пароплавом Віллі, але той не удостоїв його навіть поглядом, а поплигав собі далі, уперед Зеленою милею, зазираючи в порожні камери.

— Начальнику Еджкомб! — покликав Президент. — Як ви гадаєте, цей малий паскудник знає, що Ветмора сьогодні нема? Їй-богу, я так думаю!

У мене теж було таке відчуття… але говорити про це вголос я не збирався.

Підтягуючи штани, як він завжди це робив після кількох освіжаючих хвилин у нужнику, у коридор вийшов Гаррі, та так і закляк, витріщивши очі. Ту-Ту теж вирячився, і відвисла в посмішці щелепа бридко окреслила м’яку й беззубу нижню половину його обличчя.

Миша спинилася на місці, яке вже стало звичним для неї, огорнула лапи хвостиком і подивилася на нас. Це знову нагадало мені бачені картини: судді, що виносять вирок безталанним ув’язненим… та чи поставав колись перед судом в’язень, настільки малий і безстрашний, як цей? Звісно, в’язнем його назвати не можна було; він міг приходити і йти, коли йому заманеться. Та все ж ця думка не йшла мені з голови. І знову подумалося, що більшість із нас почуватимуться такими ж дрібними, коли наблизяться до судного престолу Господнього по завершенні життя, але мало хто зможе дивитися так само безстрашно.

— А щоб мені, — промовив Старий Ту-Ту. — Осьдо він сидить, здоровецький, як не знаю шо.

— Ту-Ту, це ти ще нічого не бачив, — сказав Гаррі. — Дивись.

З нагрудної кишені він витяг шматочок цукрового яблука [19] Інша назва екзотичного фрукта — аннони лускатої. , загорнутий у воскований папір. Відламав краєчок і кинув на підлогу. Фрукт був сухий і твердий, тому я подумав, що гостинець поскаче повз мишу. Але наш гість простягнув лапку, недбало, наче людина, що знічев’я ловить муху, і прибив той кавалочок до підлоги. Від захвату й подиву ми всі розсміялися, та так гучно, що миша мала б шаснути з переляку геть. Але нічого подібного — вона й не ворухнулася. Тільки взяла шматочок сушеного яблука в лапи, кілька разів лизнула, а тоді впустила на підлогу й глянула на нас знизу вгору, наче питала: «Непогано, що ще у вас є?»

Ту-Ту відчинив свій візок, витяг сендвіч, розгорнув його й відірвав шматок болонської ковбаси.

— Все одно не їстиме, — сказав Дін.

— Як це не їстиме? — обурився Ту-Ту. — Та ні одна миша ні в жисть не відкажецця від болонської ковбаси! Дурний ти!

Але я знав, що Дін не помиляється, і на обличчі Гаррі теж було написано, що він це знає. У нас були «літуни» і були постійні працівники. Та миша якось їх розрізняла. Божевілля, але правда.

Старий Ту-Ту скинув їй шматочок ковбаси, і, ясна річ, миша не схотіла її й торкатися. Тільки раз нюхнула й відступила на крок назад.

— А хай мені трясця, сучому сину, — ображено промовив Старий Ту-Ту.

Я простягнув руку.

— Дай мені.

— Що? Той самий семміч?

— Той самий. Я заплачу.

Ту-Ту дав його мені. Я підняв верхню скибку хліба, відірвав лусточку ковбаси й кинув її перед столом чергового. Миша підійшла одразу. Взяла в лапи й стала їсти. Ковбаса щезла швидше, ніж ви б устигли промовити «Джек Робінсон».

— А хай мені чорт! — закричав Ту-Ту. — Йоханий бабай! Дай сюди!

Він вихопив у мене з рук сендвіч, відірвав тепер уже більший шматок ковбаси (не дрібку, а пелюстку) і кинув на підлогу так близько до миші, що в Пароплава Віллі ледь не з’явився ковбасний капелюх. Миша знову відступила, понюхала (жодній миші, принаймні в нашому штаті, у часи Великої депресії не вдавалося зірвати такий джекпот), а тоді подивилася на нас знизу вгору.

— Їж давай! — заохотив Ту-Ту, ображений понад усяку міру. — Ти чого-о-о?

Дін узяв сендвіч і теж кинув шматочок ковбаси. На той час це вже нагадувало якесь дивне причастя. Миша підняла його вмент і втоптала. А тоді розвернулася й пострибала назад коридором до гамівної кімнати, зупинившись дорогою, щоб зазирнути в пару порожніх камер і заскочити на коротку розвідувальну екскурсію до третьої. Мені знову подумалося, що миша когось шукає, і цього разу я вже повільніше відсовував убік цю думку.

— Я про це нікому не розповім, — сказав Гаррі — напівжартома, напівсерйозно, як мені здалося. — По-перше, нікому не буде діла. А по-друге, однаково мені не повірять.

— Хлопці, вона тіки у вас їла, — пожалівся Ту-Ту. Він зневірено похитав головою, потім із зусиллям нахилився, підібрав те, чим погордувала миша, і вкинув у свою беззубу пащу. Та одразу ж почав перемелювати щелепами. — Чого то вона так?