Стивен Кинг - Зелена миля

— М’ясного рулету.

— Добре. З підливкою і товченою картоплею. — Я відчував поколювання голочок, неначе в руці, коли відлежиш її уві сні. Тільки по всьому тілу. Усередині. — А до цього що?

— Не знаю, начальнику. Що у вас є, те й добре. Може, бамії [73] Бамія — овочева культура родини мальвових. , але я не перебірливий.

— Гаразд, — сказав я, а сам подумав, що на десерт у нього буде персиковий пиріг місіс Дженіс Еджкомб. — А що скажеш про священика? Потрібен хтось, із ким ти зможеш проказати тиху молитву післязавтра вночі? Це заспокоює, я вже не раз бачив. Можу звернутися до преподобного Шустера, він приходив тоді, коли Дел…

— Не треба священика, — озвався Джон. — Начальнику, ви були добрі до мене. Ви можете сказати молитву, якщо хочете. Буде гаразд. Я можу з вами на колінах постояти.

— Я! Джоне, я не можу…

Він трохи стиснув мої руки, і те відчуття подужчало.

— Можете. Правда, начальнику?

— Та мабуть, — почув я власний голос. У нього чомусь з’явилося відлуння. — Мабуть, можу, якщо вже доведеться.

Відчуття всередині було вже дуже сильне й майже таке, як тоді, коли він зцілив мене від інфекції. Але разом з тим було воно й інакшим. І не тільки тому, що цього разу я був здоровий. Було інакше, бо цього разу він не знав, що діє на мене. Раптом я дуже злякався, мене аж душила потреба вибратися звідти. У мене всередині розгоралося світло, там, де цього світла ніколи не було. Не лише в голові; по всьому тілу.

— Ви й містер Говелл, і ще інші начальники були добрі до мене, — сказав Джон Коффі. — Я знаю, ви хвилюєтеся, але вам треба це припинити. Бо я хочу піти, начальнику.

Я хотів заговорити, але не міг. Але він міг. І далі я почув від нього найдовшу промову за весь час.

— Я вкрай уже стомився від болю, що чую й відчуваю, начальнику. Я стомився від того, що я весь час у дорозі, самотній, як вільшанка в дощ. Нема в мене друга, з ким іти разом, щоб казав мені, звідкіля чи куди ми йдемо й нащо. Я стомився від того, що люди злостиві одне до одного. У мене в голові як бите скло. Я стомився від усіх тих разів, коли хотів помогти й не міг. Я стомився від пітьми. Але найгірше — то біль. Забагато його. Якби я міг усьо скінчити, я б скінчив. Але я не можу.

«Припини, — намагався промовити я. — Припини, відпусти мої руки, я потону, якщо не відпустиш. Потону чи вибухну».

— Не вибухнете, — сказав він і від цієї думки злегка всміхнувся… але руки мої відпустив.

Хапаючи ротом повітря, я нахилився вперед. Між коліньми я бачив кожну тріщинку в бетонній підлозі, кожну заглибину, кожен проблиск слюди. Я підвів погляд на стіну, і там були імена, написані в 1924, 1926, 1931 роках. Імена ті вже постиралися, людей, що їх написали, постирало теж, так би мовити, але я думаю, що до кінця нічого стерти не можна, тільки не з цього темного скла світу, і тепер я знову їх побачив, плетиво імен, що накладалися одне на одне, і дивитися на них було все одно що слухати, як мертві говорять, і співають, і благають милосердя. Я відчував, як пульсують в очницях очі, чув биття свого серця, як кров зі свистом стрімко мчить усіма бульварами мого тіла, наче розлітаються по всіх усюдах листи.

Десь дуже далеко засвистів поїзд — о третій п’ятдесят до Прайсфорда, здається, але я не певен, бо ніколи раніше його не чув. З «Холодної гори» не чув, бо від найближчого до в’язниці місця, де він проходить, десять миль на схід. Я не міг його почути з тюрми — так би ви сказали й так міркував я до листопада 1932-го року. Але того дня я його розчув.

Десь перегоріла електрична лампочка — гучно, як бомба вибухнула.

— Що ти зі мною зробив? — прошепотів я. — Ох, Джоне, що ти зробив?

— Пробачте, начальнику, — своїм лагідним тоном промовив він. — Я не подумав. Не сильно думав. Скоро ви будете відчувати все, як звичайно.

Я встав і рушив до дверей камери. Відчуття було таке, наче бреду уві сні. А коли вже дістався дверей, Джон сказав:

— Ви сушите голову, чого вони не кричали. Це вам спокою не дає, так? Чому ті дівчатка не кричали, коли були ще на веранді.

Розвернувшись, я глянув на нього. Мені було видно кожну червону жилку в його очах, кожну пору на обличчі… і я відчував його муку. Той біль, який він забирав у інших людей так, як губка всотує воду. І я бачив ту пітьму, про яку він казав. Вона плавала в усіх кутках світу, яким він його бачив, і тієї миті мене розривало на шматки не тільки від жалю до нього, а й від величезної полегкості. Так, нам доведеться вчинити жахливо, і цього вже ніколи й нічим не виправиш… але все ж ми зробимо йому послугу.