Стивен Кинг - Зелена миля

«Я не пропаду, вони ж не вбивці», — думав Персі… а потім, напевно, згадав про Старого Іскруна, і йому навернулося на думку, що в певному розумінні ми таки вбивці. Я особисто закатрупив сімдесятьох сімох. Більше, ніж будь-хто з тих, кому я застібав на грудях ремінь, більше, ніж сержант Йорк за Першу світову. Вбивати Персі було б нелогічно, але ми вже поводилися нелогічно, казав він собі, сидячи із зав’язаними ззаду руками й орудуючи язиком, щоб скинути стрічку з обличчя. Крім того, логіка, найпевніше, не має влади над думками людини, коли ця людина сидить на підлозі кімнати з повстяними стінами, сповита так охайно й туго, як павук зазвичай сповиває муху.

А отже, він якраз у такій кондиції, як мені треба було.

— Я зніму стрічку з твого рота, якщо ти пообіцяєш не верещати, — сказав я. — Мені потрібно з тобою поговорити, а не позмагатися, хто гучніше закричить. То що скажеш? Ти поводитимешся тихо?

Я побачив, як у його очах підіймається на поверхню полегкість. До нього почало доходити, що я хочу поговорити, а значить, у нього є непогані шанси вибратися з цього всього з неушкодженою шкуркою. Він кивнув.

— Почнеш галасувати — стрічка повернеться на місце, — попередив я. — Це ти теж розумієш?

Ще один кивок, уже доволі нетерплячий.

Я підняв руку, взявся за край стрічки, який він розторсав, і рвучко смикнув. Пролунав гучний тріск. Брутал скривився. Персі йойкнув від болю, і очі йому зволожилися слізьми.

— Зніми з мене цю психосорочку, мугирило! — просичав він.

— За хвилину, — сказав я.

— Зараз же! Зараз же! Негай…

Я дав йому ляпаса. Зробив це ще до того, як збагнув, що зараз зроблю… але, звісно, я знав, що до цього може дійти. Ще навіть під час тієї першої розмови про Персі, яку я мав з начальником Мурзом, тієї, коли Гел порадив мені дозволити Персі головувати на страті Делакруа, я знав, що до цього може дійти. Рука чоловіка — мов тварина, лише наполовину приручена; здебільшого вона слухняна, але іноді виривається на волю й кусає перше, що побачить.

Звук був різкий, розривний, наче гілка тріснула. Дін аж охнув. Дико шокований, Персі витріщився на мене. Його очі стали такими великими, здавалося, ще трохи — і вони повипадають назовні. Рот розтулявся і стулявся, розтулявся і стулявся, як у риби в акваріумі.

— Замовкни і слухай мене, — сказав я. — Ти заслуговував на покарання за те, що зробив із Делом, і ми винагородили тебе по заслузі. Це був єдиний можливий спосіб. Ми всі з цим погодилися, всі, крім Діна, але він буде заодно з нами, бо якщо ні, ми змусимо його гірко пошкодувати. Правда ж, Діне?

— Так, — шепнув Дін. Блідий, як молоко. — Мабуть.

— І тебе ми змусимо пошкодувати, що ти взагалі на світ народився, — вів далі я. — Ми зробимо так, щоб усі дізналися про те, як ти саботував страту Делакруа…

— Саботував!..

— …і як через тебе ледве не загинув Дін. Ми будемо так багато базікати, що тобі не світить жодна з тих робіт, на які тебе може влаштувати дядько.

Персі розлючено захитав головою. Він не вірив у це чи, може, повірити не міг. Відбиток моєї долоні виразно проступав на його щоці, як знак ворожки.

— А поміж тим, ми потурбуємося про те, щоб тебе віддубасили до напівсмерті. І самим нам не доведеться бруднити руки. У нас теж є знайомі. Персі, невже ти такий дурний, що не розумієш цього? Нехай вони й не засідають у столиці штату, але залагоджувати певні справи на законодавчому рівні теж уміють. Це ті люди, у яких тут сидять друзі, люди, у яких тут брати й батьки. Вони з радістю ампутують ніс чи пеніс такому мішку з гівном, як ти. І зроблять вони це лише для того, щоб близька їм людина могла зайві три години на тиждень подихати повітрям на тюремному подвір’ї.

Персі перестав хитати головою. Тепер він тільки витріщався. Сльози стояли в його очах, але не пролилися. Я подумав, що то сльози гніву й безсилля. Чи просто мені хотілось на це сподіватися.

— Гаразд — а зараз, Персі, трохи позитивчику. Підозрюю, що твої губенята дещо печуть, бо з них здерли стрічку, але, крім гордості, тобі нічого не пошкодили… і нікому про це не треба знати, за винятком присутніх у цій кімнаті. А ми не розкажемо, правда, хлопці?

Вони похитали головами.

— Ясна річ, що ні, — сказав Брутал. — Що відбувається на Зеленій милі, залишається на Зеленій милі. Так завжди було.

— Ти переведешся у Браяр-Рідж, а доти ми не будемо тебе чіпати взагалі, — пообіцяв я. — То як, Персі, зійдемося на такому, чи ти хочеш погратися з нами у впертюха?