Стивен Кинг - Зелена миля

Жінка у спальні в задній частині будинку, яка спиралася спиною на узголів’я ліжка й незмигним поглядом дивилася на гіганта, що опинився в полі її затуманеного зору, геть не була схожа на Меллі Мурз, яку я знав двадцять років; вона навіть не була схожа на ту Меллі Мурз, яку ми з Дженіс навідували незадовго до страти Делакруа. Жінка, що напівсиділа в тому ліжку, скидалася на хвору дитину, яку вбрали відьмою на Гелловін. Синювато-сіра шкіра обвисала тістом зморщок. Навколо ока праворуч вона набрякла, так, наче жінка намагалася підморгнути. Той самий кутик її рота сповз донизу, і над нижньою пожовтілою губою самотньо стирчав старий і жовтий верхній клик. Волосся тонким заплутаним туманом оповивало її череп. У кімнаті тхнуло речовинами, яких наш організм позбувається так добропристойно, коли з нами все в порядку. Нічний горщик біля ліжка був наполовину повний якоїсь жовтуватої нечистотної рідоти. Ми запізнилися, з жахом подумав я. Минуло не так багато днів, відколи її можна було впізнати — вона була хвора, але ще схожа на себе. Але відтоді та штука у неї в голові розвинулася з жаскою швидкістю і зміцнила свої позиції. Я сумнівався, що тепер навіть Джон Коффі здатен їй допомогти.

Її обличчя, коли увійшов Коффі, виражало переляк і жах — неначе те, що сиділо в неї всередині, побачило лікаря, який зрештою може його зловити й витягти… посипати його сіллю так, як посипають п’явку, щоб вона відчепилася від шкіри. Послухайте мене уважно: я не хочу сказати, що Меллі Мурз була одержима, і я усвідомлюю, що моїм відчуттям тієї ночі довіряти не можна, бо я був розбурханий. Однак можливості того, що в Мелінду вселився демон, я ніколи не відкидав. Щось було таке в її очах, кажу вам, щось дуже схоже на страх. Щодо цього ви можете мені вірити; переплутати це відчуття з чимось я не міг, бо достатньо на неї надивився.

Хоч би що то було, воно поспіхом зникло, а натомість з’явилася жвава ірраціональна цікавість. Невимовно жахливий рот затремтів у подобі посмішки.

— О, великий! — вигукнула жінка. Голос у неї звучав як у дівчинки, що злягла із запаленням горла. Вона витягла руки — такі ж губчасто-білі, як її обличчя, — з-під клаптикової ковдри й потерла долоні. — Знімай штани! Усе життя чула про ніґерські хери, але ще ніколи не бачила!

У мене за спиною тихо застогнав од відчаю Мурз.

Джон Коффі не звернув на все це уваги. Якусь секунду постояв нерухомо, наче споглядаючи її трохи звіддалік, відтак підійшов до ліжка, яке освітлювала єдина лампа на тумбочці. Вона відкидала яскраве коло світла на білу клаптикову ковдру, підтягнуту аж до мережива на горловині її нічної сорочки. Біля ліжка, в напівмороці, я побачив крісло-лежак, яке раніше стояло у вітальні. Великий вовняний плед, який Меллі сплела власноруч у щасливіші дні, лежав наполовину в кріслі, наполовину на підлозі. Ось де спав — куняв — Гел, коли ми під’їхали.

Доки наближався Джон, з виразом її обличчя сталася третя зміна. Раптом я побачив Меллі, ту, чия доброта так багато означала для мене всі ці роки, а для Дженіс — іще більше, бо ж діти повилітали з гнізда й вона залишилася сама, така самотня, непотрібна й сумна. Цікавості Меллі не втратила, однак тепер її цікавість видавалася притомною і здоровою.

— Хто ви? — чітким розважливим голосом спитала вона. — І чому у вас стільки шрамів на руках і передпліччях? Хто вас так поранив?

— Я вже не дуже пам’ятаю, звідки вони всі, мем, — сором’язливо відповів Джон Коффі й сів біля неї на ліжко.

Мелінда всміхнулася, наскільки їй це вдалося, — вишкірений правий бік рота затремтів, але піднявся зовсім трохи. Вона торкнулася білого шраму у формі кривої турецької шаблі на тильному боці його лівої долоні.

— Яке ж це насправді щастя! Ви розумієте, чому?

— Певно, коли не знаєш, хто тебе бив чи мучив, міцніше спиш уночі, — відповів Джон Коффі зі своїм майже-південним акцентом.

Вона розсміялася, і в просякнутій смородом кімнаті хворої цей сміх задзеленчав, мов дзвіночки зі щирого срібла. Гел уже стояв поряд зі мною. Він прискорено дихав, але стримувався, щоб не втручатися. Коли Меллі засміялася, його швидке дихання раптом завмерло на мить — він затамував подих, і його велика рука стиснула моє плече. Так міцно стиснула, що лишився синець (я побачив його наступного дня), але тієї миті я ледве це відчув.

— Як вас звати? — спитала вона.

— Джон Коффі, мем.

— Коффі, як напій.

— Так, мем, тільки пишеться інакше.

Вона відхилилася на подушки, напівлежачи, напівсидячи, дивлячись на нього знизу вгору. Він сидів поряд, теж дивився на неї, і світло від лампи оточувало їх колом, наче акторів на сцені, — темношкірого велета в тюремній робі й маленьку білу жінку, яка помирала. Очима, що сяяли від захвату, вона пильно вдивлялася в очі Джону.