Герасим’юк Олена - Розстрільний календар

Сучасники згадують про Ніну Строкату-Караванську як про сильну та рішучу людину. Зважаючи на її активну участь у захисті свого чоловіка — мовознавця Святослава Караванського — суд виніс спеціальну ухвалу, що була направлена до Одеського медінституту, де працювала Строката. Це призвело до звільнення жінки з роботи. Ніна переїхала до Нальчика (столиця Кабардино-Балкарії) і влаштувалась викладачем технікуму. Та в цей час в Одесі заарештований лікар Олексій Притика дав свідчення, що обмінювався із Строкатою забороненою літературою. Тому 6 грудня 1971 року Ніну Строкату заарештували, інкримінувавши розповсюдження «Укранського вісника» самвидаву та листів на захист Юлія Даніеля і Святослава Караванського.

Арешт Строкатої підняв бурю. У Львові Ірина Калинець та В’ячеслав Чорновіл організували Громадський комітет захисту, членом якого, серед інших, став і Василь Стус. Учасники Комітету писали та розповсюджували матеріали про ув’язнену — «Хто така Ніна Строката» і заяву про створення та мету Комітету. Інформація про організацію вийшла за кордон, про справу Строкатої дізнався світ. Але проведена КДБ операція «Блок» та масові арешти за кілька місяців припинили всю діяльність Комітету.

На суді Ніна Строката активно та обґрунтовано захищала свою позицію: називала слідство антирадянським, а статтю 62 Кримінального кодексу УРСР «Антирадянська анітація та пропаганда» — неконституційною та такою, що перекреслює формальні громадянські права.

Останнє слово Ніна Строката виголосила 17 травня 1972 року: «Конституція нашої країни гарантує свободу слова взагалі та свободу друкованого слова зокрема. Проте, як спадок від культівських часів, лишилася свобода цензури, яка пересилює свободу слова...

Український патріотизм, як запоруку національного поступу саме української нації, треба підтримувати, а не таврувати чи засуджувати. Той, хто відкидає широту принципів демократії та свободи, той відкриває шлях до тиранії».

За кілька днів суд виніс вирок. Ніна Строката була засуджена на чотири роки таборів суворого режиму, Олексій Притика — на два роки, Олекса Різників — на п’ять з половиною років.

Ніну Строкату етапували до мордовського табору ЖХ-385/3-4 в селище Барашево.

Вісім місяців вона провела у тюремній лікарні — здоров’я було нещадно підірване важкими умовами ув’язнення. Третина її терміну пройшла у внутрішній табірній в’язниці, куди жінку кидали за її непокору.

Після звільнення дисидентці заборонили повертатись в Україну. Вона мешкала у Калузькій області та перебувала під адміністративним наглядом.

У 1976 році, через 10 років після останнього побачення, їй нарешті дозволили на один день побачитись з чоловіком: «Дали 3 години. От за тих 3 години купа людей змагалася зі мною разом від початку серпня, а він сам тримав голодівку 34 доби».

«Ви сиділи, Ніно, на престолі...» // Український самвидав. — 2006. — № 3 (18).

Десятеро сміливих. Всі члени-засновники Української Гельсінської групи // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/xOK8Gc

Зайцев Юрій . Строката-Караванська Ніна Антонівна // Ди­сидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2011. — 29 серпня. Режим доступу: https://goo.gl/HOUGl9

Рапп Ірина . Строката (Строкатова)-Караванська Ніна Антонівна // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 20 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/XIx8A9

Хоч ярмо й червоним стане, а ярмом не перестане!

З драми «Патетична соната»

Арешт Миколи Куліша, що відбувся у рамках так званого «кіровського набору», співпав із кількома особистими трагедіями драматурга.

Незадовго до арешту Миколу Куліша виключили зі Спілки письменників УРСР через заглиблення у національну тему. На початку 1930-х років письменник мандрував Херсонщиною та спостерігав жахливу картину Голодомору та репресій, і це не мог­ло не відбитись у його творах.

Критика, що звучала з вуст тодішнього голови Спілки Івана Кулика (до речі, репресованого у 1937 році), мала більш політичний характер, аніж літературознавчий. Він називав п’єси Куліша «відверто націоналістичними», згадував у негативному ключі Леся Курбаса та театр «Березіль», який активно ставив твори Куліша на сцені.

До того ж 1 грудня 1934 року в Харкові помер письменник Іван Дніпровський (Шевченко) — близький приятель Куліша, з яким драматург ділився творчими планами і особистими переживаннями, а також проговорював побачене під час мандрівки Півднем України.