Кінг С. - Доктор Сон

— Тобі варто було зберегти il amnio [87]. То на щастя.

Вона заговорила прямо до своєї онуки, цілком ігноруючи Девіда. Він був доброю людиною і добрим чоловіком для її Лючії, але пішов би він нахер з отим своїм зневажливим тоном. І двічі нахер оті його викличні очі.

— Я би зберегла, але ж не мала можливості, Момо. А Дейв не знав, — відповіла Люсі, застібаючи ґудзики на блузці.

Четта нахилилася й торкнулася кінчиком пальця ніжної щічки Абри, стара плоть сковзнула по новісінькій.

— Вважається, що народжені з il amnio мусять мати дар провидіння.

— Ви ж не вірите у це насправді, чи не так? — запитав Девід. — Та оболонка — то не що інше, як шматок плацентарної мембрани. Це…

Він просторікував іще щось, проте Кончетта не звертала уваги. Абра розплющила очі. У них містився цілий всесвіт поезії, рядки надто величні, щоби бодай колись бути написаними. Чи навіть збереженими в пам’яті.

— Не переймайся, — промовила Кончетта. Вона взяла на руки дитину і поцілувала її делікатну голівку, там, де пульсувало джерельце тім’ячка, де так близько під сподом жила магія розуму. — Що зроблено, те зроблено.

5

Однієї ночі, місяців за шість після того не-зовсім-скандалу через Абрин послід, Люсі приснилося, що її дочка плаче — ридма ридає. У цьому сновидінні Аббі перебувала не в головній спальні їхнього будинку на Ричард-корт, а десь вдалині довгого коридору. Люсі кинулась бігом на ті ридання. Спершу там по обох боках були двері, потім сидіння. Блакитні, з високими спинками. Вона опинилася в літаку або в залізничному потязі. Пробігши, як їй здалося, цілі милі, вона побачила двері туалету. Її дитинка плакала за ними. Не голодним плачем, а з переляку. Можливо, навіть

( «О Господи, о Діво Маріє» )

вона поранилась і плакала від болю.

Люсі жахливо злякалася, що двері можуть виявитися замкненими і їй доведеться в них битися (хіба не так завжди відбувається у кошмарних сновидіннях?), але ручка обернулась і вона відчинила двері. У той же час її вхопив новий страх: «А що, як Абра в унітазі? Про такі випадки постійно читаєш. Немовлята в унітазах, немовлята в сміттєвих контейнерах. Що, як вона тоне в тому сталевому глеку, які зазвичай встановлюють у громадських вбиральнях, борсається, і тільки її рот і ніс стирчать над поверхнею блакитної дезінфікованої води?»

Але Абра лежала на підлозі. Лежала гола. Її затоплені слізьми очі дивилися на матір. На грудях у неї чимсь, схожим на кров, було написано 11.

6

Девіду Стоуну снилося, що він бігом жене на крик своєї дочки вгору по безкінечному ескалатору, який рухається — повільно, проте невблаганно — у протилежному напрямку. Гірше за те, це ескалатор у торговельному центрі, а сам цей торговельний центр охоплено вогнем. Він мусив би задихнутися і впасти задовго до того, як досягне верху, але в цій пожежі не було диму, тільки язики пекельного полум’я. І звуків не було жодних, окрім плачу Абри, хоча він і бачив людей, що палали, немов вимочені в гасі смолоскипи. Видобувшись нарешті нагору, він побачив Абру, вона лежала на підлозі, наче кимось покинутий пакуночок зі сміттям. Навкруг неї металися чоловіки і жінки, неуважні, і, попри полум’я, ніхто не намагався скористатися ескалатором, хоча той і їхав донизу. Вони просто шарпалися безцільно на всі боки, немов ті мурашки, чий дім-горбок щойно вивернуло фермерською бороною. Одна жінка на підборах «стилетто» мало не наступила на його доню, якби таке трапилося, це б її майже напевне убило.

Абра лежала гола. На грудях в неї було написано цифри 175.

7

Стоуни прокинулися одночасно, обоє спершу упевнені, що плач, який вони чують — це відлуння щойно ними бачених сновидінь. Проте ні, плач лунав в одній з ними кімнаті. Аббі лежала у своїй колисці під Шреком-тарахтавкою над нею, очі широко розплющені, крихітні кулачки стискаються, кричить, аж заходиться.

Переміна підгузків її не заспокоїла, мамина цицька теж, не допомогло ані безкінечне носіння на руках туди-сюди по коридору, ані тисяча куплетів «Коліс на автобусі»[88]. Нарешті, тепер уже дуже налякана — Аббі була її первісточкою, і Люсі відчула себе загнаною в глухий кут, — вона зателефонувала Кончетті в Бостон. Хоча йшла лише друга година ранку, Момо відповіла вже на другому гудку. Їй було вісімдесят п’ять, і сон в неї був такий же тонкий, як її шкіра. Вона уважніше дослухалася до плачу своєї правнучки, аніж до плутаної розповіді Люсі про всі ті звичайні засоби, які вони намагалися застосувати, а потім поставила доладні запитання: