Кінг С. - Доктор Сон

— Ти побалакаєш з нею? Про ті тарілки?

— Я хочу піти надвір, подивитися, як сонце сідає за річку. Скажи їй, мабуть, щоб прилучилася до мене, коли вона повернеться від Дінів.

На обличчі в Люсі відбилося полегшення, і Ден подумав, що і в Девіда також. Для них вона завжди залишатиметься загадкою. Чи допомогло б їм, якби він сказав, що для нього вона теж завжди буде загадкою? Напевно, ні.

— Щасти, командире, — промовив Біллі.

На задньому ґанку, де Абра колись лежала в тому стані, що не був непритомністю, до нього приєднався Джон Далтон:

— Я б запропонував тобі моральну підтримку, але, гадаю, ти мусиш зробити це сам.

— А ти вже намагався побалакати з нею?

— Так. На прохання Люсі.

— Без пуття?

Джон знизав плечима:

— Вона відразу закривається, щойно торкнешся цієї теми.

— Я теж таким був, — сказав Ден. — У її віці.

— Але ж ти ніколи не розбивав геть усі тарілки в антикварному креденсі своєї матері, хіба не так?

— У моєї матері ніколи не було креденса, — відповів Ден.

Він пішов униз на край спадистого заднього подвір’я Стоунів і задивився на Сако, яка, красно дякувати призахідному сонцю, перетворилася на осяйну пурпурову змію. Скоро гори поглинуть останні промені сонця і річка обернеться сірою. Там, де колись стояла сітчаста огорожа — для убезпечення від потенційно загрозливих розвідок малих дітей, — тепер ріс ряд декоративних чагарників. Девід прибрав огорожу в жовтні минулого року, сказавши, що Абра і її друзі більше не потребують протекції; всі вони тепер вміли плавати, як риби.

Але, звісно, існували й інші небезпеки.

2

Колір води відцвів до найделікатнішого відтінку рожевого — зів’ялої троянди, — коли до нього приєдналася Абра. Йому не було потреби оглядатися, щоб знати, що вона тут, або те, що вона одягла светр, аби прикрити собі голі плечі. Повітря холоне стрімко весняними вечорами у центральному Нью-Гемпширі, навіть коли останні загрози снігу минулися.

( «мені страшенно подобається браслет Дене» )

Вона вже фактично майже перестала додавати «дядько».

( «я радий» )

— Вони хочуть, щоби ти поговорив зі мною про ті тарілки, — сказала вона. Слова, промовлені вголос, не мали й сліду тієї теплоти, що допливала разом з її думками, а думки зникли. Після дуже гарного і щирого «дякую», вона закрила внутрішню себе від нього. Вона вже добре це вміла робити тепер, а з кожним днем дедалі краще. — Хіба не так?

— А сама ти хочеш про них поговорити?

— Я їй казала вже, що мені шкода. Я казала, що це було ненавмисне. Не думаю, щоб вона мені повірила.

( «я вірю» )

— Тому що ти розумієш . А вони ні.

Ден не промовив нічого, тільки послав єдину думку:

( «?» )

— Вони не вірять мені ні в чому ! — вибухнула вона. — Це так несправедливо! Я не знала, що тоді буде випивка, на тій ідіотській вечірці у Дженіфер, і я зовсім не пила! А вона мене гризе вже протягом двох довбаних тижнів!

( «???» )

Нічого. Річка вже стала майже цілковито сірою. Він ризикнув поглянути на Абру і побачив, що вона вивчає свої кросівки — червоні, в тон її спідниці. Тепер і щоки в неї були в тон її спідниці.

— Гаразд, — нарешті мовила вона, і, хоч так само не дивилася на нього, кутики її губ підвернулись вгору в маленькій скупій усмішці. — Тебе ж не обдуриш, куди мені? Я тільки разок ковтнула, просто щоб скуштувати, яке воно на смак. Що воно за таке велике діло. Гадаю, вона унюхала це в моєму віддиху, коли я повернулась додому. А вгадай, що? Нема там ніякого великого діла. Смак просто жахливий.

Ден на це не відповів. Якби він їй сказав, що, коли сам скуштував уперше, смак і йому здався жахливим, вона б відмела це, як пусте бла-бла-бла дорослих. Моралізаторством не вбережеш дітей від дорослішання. І не навчиш їх, як його творити.

— Я справді побила ті тарілки ненавмисне, — промовила вона зніченим голосом. — Це сталося випадково, як я їй вже пояснювала. Я тоді просто так оскаженіла .

— У тебе воно спадкове.

Що йому пригадалося, це як Абра стояла над Розою Циліндр, коли та зациклювалася. «Це боляче? — запитала Абра в помираючого створіння, що виглядало як жінка (тобто, якщо не брати до уваги той один жахливий зуб). — Сподіваюся, що так. Я сподіваюся, що це дуже боляче» .

— Ти збираєшся читати мені нотації? — мовила Абра з насмішкуватою зневагою. — Я знаю, вона саме цього й хоче.

— Я не читач нотацій, але міг би розповісти тобі одну історію, яку мені розповідала моя мати. Вона про твого прапрадіда з боку Джека Торренса. Ти хочеш її почути?