Кінг С. - Доктор Сон

Ден приєднався до неї з ніяковою посмішкою на обличчі.

— Дівчинка на обкладинці — це Селлі. Дік і Джейн — її брат і сестра. А собаку звуть Джип. Якийсь доволі недовгий час вони були моїми найкращими друзями. Моїми єдиними друзями, я гадаю. Окрім Тоні, звісно.

Вона поклала книжечку назад і обернулася до нього:

— Що це за місце, Дене?

— Пам’ять. Тут колись давно стояв один готель, а це була моя кімната. Тепер це місце, де ми можемо перебути разом. Ти ж знаєш те колесо, що обертається, коли ти входиш у когось іншого?

— Угу, авжеж.

— Це посередині. Ступиця цього колеса.

— Мені хотілося б, щоб ми могли побути тут. Тут відчувається… так безпечно. Окрім отих . — Абра кивнула на французькі засклені двері. — Від них відчуття зовсім інше, ніж від всього тут. Вона поглянула на нього ледь не звинувачувально. — Їх же не було тут? Коли ти був дитиною.

— Ні. У моїй кімнаті й вікон зовсім не було, а єдиними дверима були ті, що вели до решти квартири доглядача. Я тут перемінив дещо. Я мусив. А знаєш чому?

Вона вивчала його серйозними очима.

— Тому що тоді було тоді, а тепер це тепер. Тому що минуле минуло, навіть якщо воно й визначає теперішнє.

Він усміхнувся.

— Я сам не міг би сказати краще.

— Тобі й не потрібно було цього казати. Ти це подумав.

Він потягнув її до тих французьких дверей, яких ніколи не існувало. Крізь скло їм було видно моріжок, тенісні корти, «Оверлук Лодж» і «Дах Світу».

— Я її бачу, — видихнула Абра. — Вона там, нагорі, і не дивиться сюди, правда?

— Краще б не дивилася, — сказав Ден. — Сильно болить, серденько?

— Сильно, — відповіла вона. — Але я не переймаюся, бо…

Їй зайве було закінчувати. Він зрозумів, і вона посміхнулася. Це єднання було їх надбанням, і попри той біль, що прийшов на додачу — біль усіх і всіляких сортів — це теж було добре. Це було дуже добре.

— Дене?

— Так, серденько.

— Там є примарні люди, надворі. Я їх не бачу, але відчуваю. А ти?

— Так.

Він відчував їх роками. Бо минуле визначає теперішнє. Він поклав руку їй на плечі, а її рука обхопила його за поперек.

— Що ми робитимемо тепер?

— Чекатимемо Біллі. Сподіваюся, він буде вчасно. А тоді все відбуватиметься дуже швидко.

— Дядьку Ден?

— Що, Абро?

— Що там, усередині тебе? Це не привид. Це ніби… — Він відчув її тремтіння. — Це ніби якийсь монстр .

Він не відповів нічого.

Вона випросталася і відступила від нього.

— Глянь! Он там!

Старий пікап «Форд» заїжджав на гостьовий паркінг.

8

Роза стояла, спершись руками на сягаючі її талії поручні оглядової платформи, вдивляючись у пікап, що заїжджав на паркінг. Дух вигострив її зір, але все одно вона шкодувала, що не захопила з собою бінокля. Напевне ж, не один лежить десь у коморі, для гостей, які захочуть поспостерігати пташок, і чому вона не взяла?

«Бо ти мала багато іншого всякого, про що думати. Хвороба ця… пацюки, що тікають з корабля… втрата Крука завдяки цьому сучому дівчиську…»

Так, через все це — так, так, так, — але однаково вона мусила б згадати. На мить Роза загадалася, про що ще вона могла забути, але відкинула ці сумніви геть. Вона все ще залишалася керівною фігурою, переповнена духом і в найкращій формі. Все йде саме так, як заплановано. Скоро ця мала дівчинка підніметься сюди, бо вона сповнена дурної підліткової самовпевненості й гордині за свої здібності.

«Але я тут тримаю вищу позицію, милочко, в усіх сенсах. Якщо я не зможу подбати про тебе самотужки, я підживлюся від решти Правдивих. Вони всі разом у головній залі, бо ти вважала це такою гарною ідеєю. Але є дещо, чого ти не взяла до уваги. Коли ми разом, ми всі пов’язані, ми Правдивий Вузол, і це робить нас гігантським акумулятором, потужність з якого я можу підтягнути собі в разі потреби» .

А якщо не вдасться й з усім цим, є ще Тиха Сарі. Вона вже зараз тримає серп у руці. Нехай вона не геній, але вона безжальна, нищівна і — щойно лиш зрозуміла своє завдання — цілком підлегла. І також вона має власні причини хотіти, щоб суче дівчисько лежало мертвим на землі біля підніжжя цієї оглядової платформи.

( «Чарлі» )

Мітка Чарлі відразу ж відгукнувся, і, хоча зазвичай він був слабеньким передатчиком, зараз, підсилений всіма іншими в головній залі «Лоджа», він був гучним та виразним і ледь не божевільним від збудження.

( «я приймаю її стабільно і потужно ми всі тут її приймаємо вона мусить бути дуже близько ти мусиш відчути її» )