Кінг С. - Доктор Сон

— Йо? Ну, тоді, мабуть, я однаково з’їм той стейк. А ти що будеш?

— Гадаю, я зможу трохи супу. Тільки зовсім ріденького.

Від самої думки про щось густіше за те, крізь що можна прочитати газету — томатний суп-пюре чи грибний з вершками — йому зсудомило шлунок.

— Окей. Чому б тобі знов не заплющити очі.

Ден знав, що не зможе глибоко заснути, не важить, наскільки втомленим чи хворим він почувається — ніяк, поки Абра має справу з тим прадавнім жахом, що має вигляд жінки, — але він примудрився задрімати. Доволі пливко, але достатньо плідно, щоб вирости новим сновидінням, спершу про «Оверлук» (у сьогоднішній версії був той ліфт, який сам собою їздив посеред ночі), потім про його племінницю. Цього разу Абра була задушеною шматком електричного дроту. Вона дивилася на Дена виряченими, докірливими очима. Надто легко було в них прочитати: «Ти казав, що допоможеш мені. Казав, що мене врятуєш. Де ж ти був?»

8

Абра все відкладала й відкладала те, що мусила зробити, аж поки не зрозуміла, що мати скоро почне діставати її нагадуваннями про те, що час лягати спати. До школи їй вранці йти не треба, але день все одно мусить бути серйозним. І, можливо, довжелезним буде вечір.

«Відкладання справ їх тільки погіршує, cara mia» .

Це була приповідка Момо. Абра подивилася на своє вікно, мріючи побачити в ньому свою прабабусю замість Рози. Як би це було хороше.

— Момз, мені так лячно, — промовила вона. Але після двох довгих, розмірених вдихів вона взяла свій «айфон» і набрала «Оверлук Лодж» у кемпінгу «Пролісок», що в штаті Колорадо. Відповів якийсь чоловік, і, коли Абра сказала, що їй потрібна Роза, той запитав, хто вона.

— Ви знаєте, хто я, — сказала вона. А тоді — з хамською цікавістю, як вона сподівалася: — Ви вже хворієте, містере?

Чоловік на тому кінці (це був Лакуза Слім) на це не відповів, але вона почула, як він щось комусь бурмоче. За мить почулася Роза, знову цілком зібрана, холоднокровна.

— Алло, милочко. Ти де?

— У дорозі, — відповіла Абра.

— Справді? Приємно чути, милочко. Отже, я не мушу очікувати, що номер, з якого ти телефонуєш, матиме код нью-гемпширського регіону, якщо я перевірю через зірочку-шість-дев’ять?

— Звичайно, матиме, — сказала Абра. — Я дзвоню зі свого мобільного. Тобі спершу треба підрости до двадцять першого століття, курво.

— Чого ти хочеш? — голос на тому боці вже погрубшав.

— Перевірити, чи ти пам’ятаєш правила, — сказала Абра. — Я буду там завтра о п’ятій. Я буду в старому червоному пікапі.

— За кермом якого хто?

— Мій дядько Біллі.

— Він один із тих, хто був у тій засідці?

— Він той, хто був зі мною і Круком. Припини ставити запитання. Закрийся і слухай.

— Така брутальність, — промовила Роза.

— Він припаркується на дальнім кінці стоянки, під щитом, де напис: ДІТИ ГОДУЮТЬСЯ БЕЗКОШТОВНО, КОЛИ ПЕРЕМАГАЮТЬ ПРОФЕСІЙНІ КОМАНДИ З КОЛОРАДО.

— Я бачу, ти заходила на наш веб-сайт. Це приємно. Чи, може, це твій дядько заходив? Він дуже відважний, що зголосився побути твоїм водієм. Він брат твого батька чи матері? Мугирські сім’ї — моє хобі. Я складаю родинні дерева.

«Вона намагатиметься випитувати», — попереджав її Ден, і який же він був правий.

— Яка саме частина з фрази «закрийся і слухай» тобі незрозуміла? Ти хочеш, щоб це відбулося, чи ні?

Нема відповіді, тільки вичікувальна мовчанка. Зловісна вичікувальна мовчанка.

— З парковки нам буде видно все: сам кемпінг, «Лодж» і «Дах Світу» на вершечку пагорба. Нам із дядьком бажано побачити там, нагорі, тебе, і натомість людей з твого Правдивого Вузла щоб не було видно ніде . Поки ми робитимемо нашу справу, вони мусять сидіти у тій вашій громадській будівлі. У великій залі, второпала? Дядько Біллі не може дізнатися, чи сидять усі вони там, де мусять, але я знатиму. Якщо бодай єдиного з них я помічу деінде, ми їдемо геть.

— Твій дядько залишиться сидіти у своєму пікапі?

— Ні. Це я сидітиму в пікапі, допоки ми не переконаємося, що все гаразд. Потім він сяде знову в машину, а я піду до тебе. Я не бажаю, щоб він і зблизька наближався до тебе.

— Гаразд, милочко. Все буде, як ти кажеш.

«Ні, не буде. Ти брешеш» .

Але ж те саме робила й Абра, отже, загалом вони були квит.

— Я маю одне дуже важливе запитання, милочко, — люб’язно промовила Роза.

Абра мало не перепитала, про що, але потім згадала поради свого дядька. Свого справжнього дядька. Одне запитання, авжеж. Яке підведе до іншого… ще іншого… і ще іншого.