Кінг С. - Доктор Сон

Абра відкрила рота щось сказати. Батько зупинив її піднятою рукою.

— Я вірю, що ви в це вірите, — продовжував він. — Ви всі троє. І я вірю, що якась група небезпечно ненормальних осіб може — я кажу може — полювати на мою дочку. Я би беззаперечно підтримав вашу ідею, містере Торренс, якби в ній не було участі Абри. Я не використовуватиму мою дитину як наживку.

— А ви й не мусите, — сказав Ден. Він згадував, як присутність Абри на вантажному подвір’ї поза спиртовим заводом перетворила його на щось на кшталт натренованого на пошук трупів пса в людській подобі і як погострішав його зір, коли Абра відкрила свої очі всередині його голови. Він навіть був плакав її слізьми, хоча тест на ДНК цього, либонь, не показав би.

— Що ви маєте на увазі?

— Вашій дочці не конче потрібно бути з нами, щоби бути з нами. Вона в цьому унікум. Абро, в тебе є подружка, до якої б ти могла піти в гості завтра після школи? Можливо, навіть залишитися в неї ночувати?

— Звичайно, Емма Дін.

За збудженими іскорками в її очах Ден побачив, що вона вже зрозуміла, до чого він веде.

— Погана ідея, — сказав Дейв. — Я не залишу її непильнованою.

— Абра перебувала під пильним наглядом весь час, поки ми були в Айові, — сказав Джон.

Брови Абри злетіли вгору, в неї трішки відкрився рот. Ден був радий це бачити. Він був певен, що вона могла в будь-який час понишпорити в його мозку, якби схотіла, але вона зробила так, як він її тоді попросив.

Ден дістав свій мобільний і натиснув швидкий набір.

— Біллі? Чому б тобі не зайти, не приєднатися до нашого веселого гурту?

За три хвилини Біллі Фрімен переступив поріг дому Стоунів. На нім були джинси, червона фланелева сорочка з полами, що метлялися ледь не до колін, і картуз Тінітавнської залізниці, який він скинув, перш ніж поручкатися з Дейвом і Аброю.

— Ти йому колись допоміг зі шлунком, — промовила Абра, обернушись до Дена. — Я пам’ятаю це.

— Отже, ти все-таки рилася в моєму мозку.

Вона спалахнула.

— Не навмисне. Ніколи. Іноді так просто трапляється.

— А то я не знаю.

— З усією до вас повагою, містере Фрімен, — почав Дейв, — проте ви трохи застарий для ролі тілоохоронця, а тіло, про яке ми тут балакаємо, це ж моя дочка.

Біллі задер полу сорочки, показавши великий пістолет у потертій чорній кобурі.

— Кольт один-дев’ять-один-один[332], — сказав він. — Повний автомат. Вінтажний, з Другої світової війни. Він теж старий, але свою роботу зробить.

— Абро? — запитав Джон. — Як ти вважаєш, можуть кулі вбити тих істот чи тільки дитячі хвороби?

Абра не відривала очей від пістолета.

— О, так, — сказала вона. — Кулі подіють. Вони не примарні люди. Вони такі ж реальні, як ми.

Джон подивився на Дена й сказав:

— Я так гадаю, в тебе зброї нема?

Ден похитав головою і подивився на Біллі.

— Маю ще оленячу рушницю, можу її тобі позичити, — сказав Біллі.

— Цього… може бути недостатньо, — сказав Ден.

Біллі помислив.

— Окей. Я знаю парубка одного, там, у Медісоні[333]. Він купує і продає потужніше знаряддя. Деякі речі набагато потужніші.

— О Господи, — промовив Дейв. — Що далі, то гірше. — Але більше не сказав нічого.

Ден запитав:

— Біллі, ми могли б зафрахтувати потяг на завтра, якщо нам захочеться на заході сонця влаштувати пікнік у Клауд-Гепі?

— Звичайно. Люди так повсякчас роблять, ’собливо після Дня праці, коли ціна знижується.

Абра усміхнулася. Цю її усмішку Ден уже бачив раніше. Це була її лиха усмішка. Він загадався, чи не передумали б оті з Правдивого Вузла, якби знали, що їхня ціль має таку усмішку в своєму репертуарі.

— Добре, — промовила вона. — Добре .

— Абро? — Дейв виглядав спантеличеним і трохи наляканим. — Що?

Абра проігнорувала батька наразі. Заговоривши натомість до Дена.

— Вони заслужили на таке за те, що вони зробили хлопчику-бейсболісту.

Вона витерла собі рот складеною в чашечку долонею, ніби хотіла стерти ту усмішку, але коли прибрала руку, усмішка залишилась на місці, крізь стоншені губи проглянули вершечки її зубів. Вона стиснула пальці в кулак.

— Вони заслужили на це.