Кінг С. - Доктор Сон

Потім він повернувся назад. Очі його ворухнулися, впіймали погляд Рози, вчепилися в нього. Він потягнувся рукою і взяв її неушкоджену долоню. Першим її імпульсом було вирвати свою руку — якщо в нього саме те, про що казав Горіх, він заразний, — але нехай йому грець. Якщо Горіх правий, вони всі вже встигли цього набратися.

— Розі, — прошепотів він. — Не кидай мене.

— Я не покину. — Вона сіла біля нього на ліжко, переплівши свої пальці з його. — Круче?

— Тут, Розі.

— Той пакет, що ти послав у Стербридж… вони його там триматимуть, авжеж?

— Звісно.

— Гаразд. Ми потім доведемо цю справу до кінця. Але ми не можемо дозволити собі чекати занадто довго. Та дівчинка набагато небезпечніша, ніж я вважала. — Вона зітхнула. — Ну чому проблеми завжди з’являються пачками?

— Це вона наробила тобі отакого з рукою, чи як?

Це було те запитання, на яке їй не хотілося відповідати прямо.

— Я не зможу поїхати разом з вами, тому що вона тепер мене знає. — «А також, — подумала, проте не промовила Роза, — тому що, якщо це те, про що каже Горіх, решта наших потребуватимуть мене тут у ролі Матінки Кураж» [300]. — Але ми мусимо її дістати. Це стало тепер іще важливішим.

— Бо?

— Якщо в неї був кір, вона має мугирський імунітет проти зараження ним наново. Це робить її дух корисним у всіх можливих сенсах.

— Тепер дітей вакцинують проти всього цього лайна, — сказав Крук.

Роза кивнула.

— Це теж може бути помічним.

Дідо Флік почав зациклюватися знову. На це було важко дивитися, але Роза себе примусила. Коли вона вже не могла більше бачити внутрішні органи старого крізь його стончену шкіру, вона підняла очі на Крука і простягнула до нього свою розпухлу, подряпану руку.

— А також… її треба провчити.

2

Коли вранці у понеділок Ден прокинувся у себе в баштовій кімнатці, графік на його чорній дошці знову було стерто, замість нього там з’явилося послання від Абри. Згори було намальоване усміхнене обличчя. Всі зуби напоказ, від чого вираз його був напрочуд веселим.

Вона приходила! Я була готова і поранила її!

Я НАСПРАВДІ ЦЕ ЗРОБИЛА!!

Вона на це заслуговує, отже, УРРРА!!!

Мені треба з тобою поговорити, не таким способом і не в ’неті.

На тому ж місці, де раніше, 15:00

Ден ліг на спину, прикрив очі й вирушив на пошуки її. Знайшов її по дорозі в школу, вона йшла з трьома подружками, що ужалило його розумінням небезпеки. Для подружок, як і для самої Абри. Він сподівався, що Біллі там і виконує своє завдання. Також він сподівався, що Біллі робить свою роботу обачно й не викличе на себе підозр якогось ревного типу з тих, що формують Сусідські Варти.

( «я зможу прийти ми з Джоном виїжджаємо тільки завтра але це мусить бути швидко і нам треба бути обережними» )

( «так окей добре» )

3

Ден знову сидів на лаві біля оброслої плющем Енністонської бібліотеки, коли віддалік вигулькнула одягнена для школи в червоний джемпер і ефектні червоні кросівки Абра. Свій наплічник вона тримала в руці за одну шлейку. На Денове око, за той час, що минув від їх попередньої зустрічі, вона начебто на дюйм підросла.

Абра помахала:

— Привіт, дядьку Дене!

— Привіт, Абро. Як справи в школі?

— Чудово! Я отримала «А» за свою роботу з біології!

— Посидь хвильку, розкажеш мені про це.

Абра попрямувала до лави, і була вона сповнена такої грації й енергії, що мало не пританцьовувала. Очі сяють, аж іскряться: здорова дівчина-підліток після школи, датчики усіх систем горять зеленим кольором. Все в ній немов промовляло: на старт-увага-руш. Не було тут видимої причини Дену відчувати тривогу, проте він її відчував. Єдине, що добре було: за півкварталу далі по вулиці стояв припаркований біля узбіччя непримітний пікап «Форд», і в ньому сидів літній парубок, він сьорбав каву на винос і читав якийсь журнал. Виглядало так, що читає, принаймні.

( «Біллі?» )

Нема відповіді, але той на мить глянув поверх свого журналу і цього було достатньо.

— Гаразд, — сказав Ден тихішим голосом. — Я хочу почути детально, що в тебе відбулося.

Вона розповіла йому про пастку і як добре та спрацювала. Ден слухав зачудовано, захоплено… але ж те зростаюче відчуття тривоги. Її впевненість у власних здібностях тривожила його. Це була дитяча впевненість, а люди, з якими вони мають справу, далебі не діти.

— Я тобі казав просто встановити сигналізацію, — промовив він, коли вона закінчила.