Кінг С. - Доктор Сон

— Доктор Сон бажає піти у відгули? Не можу повірити. Я фактично під сраку випхала тебе минулої весни у відпустку, а ти все одно з’являвся раз, а то й двічі на день. Якісь сімейні справи?

Ден, пам’ятаючи про теорію відносності Абри, відповів, що саме так і є.

Розділ десятий Скляні сувеніри

1

Коли задзвонив телефон, батько Абри стояв у халаті біля кухонного столу і розбивав яйця до миски. Нагорі дудонів душ. Коли Абра дотримувалася звичайного для себе в неділю «modus operandi»[270], душ міг дудоніти, аж поки не вичахне гаряча вода.

Він поглянув на віконце вхідних дзвінків. Код був знайомий, регіональний 617, але цифри, що йшли за ним, не належали бостонському номеру, який він знав, тому дротовому телефону, що дзвонив у квартирі його тещі-бабусі.

— Алло?

— Ох, Девіде, я така рада, що застала тебе.

Говорила Люсі, і голос у неї був геть змучений.

— Де ти? Чому ти дзвониш не зі свого мобільного?

— У Массачусетському загальному, з платного автомата дзвоню. Тут не вільно користатися мобільними, застереження всюди висять.

— Як там Момо, все гаразд? А ти?

— Зі мною гаразд. А щодо Момо, вона стабільна… зараз… але перед цим було доволі погано. — Схлип. — Та й зараз. — Отут вже Люсі зірвалася. Вона не просто заплакала, а, захлинаючись, заридала на повний голос.

Девід чекав. Він радів, що Абра зараз у душі, і сподівався, що гарячої води вистачить ще надовго. Там щось погане.

Нарешті до Люсі знову повернулася спроможність говорити.

— Тепер вона зламала собі руку.

— О. Гаразд. Це все?

— Ні, це не все !

Майже криком, отим голосом «ну-чому-чоловіки-такі-дурні», який йому був абсолютно огидний, який, як він себе запевняв, був одним з елементів її італійської спадщини, ніколи не припускаючи навіть думки, що вряди-годи він сам може дійсно бути доволі дурнуватим.

Щоб заспокоїтися, він глибоко вдихнув.

— Розкажи мені, серденько.

Вона почала розказувати, хоча ще двічі переривала себе риданнями і Девіду доводилося чекати, поки вона перестане. Вона почувалася смертельно змореною, але це було лише часткою проблеми. Здебільшого, усвідомив він, Люсі нарешті дійшло до серця те, що її голова знала вже багато тижнів: її Момо дійсно невдовзі доведеться вмирати. І можливо, не лагідно.

Кончетта, яка тепер спала тільки крихітними уривками, прокинулася після півночі з бажанням скористатися туалетом. Замість того щоб дзенькнути Люсі, аби та подала їй судно, вона спробувала підвестися і піти до вбиральні сама. Ноги скинути на підлогу і сісти вона спромоглася, але потім їй запаморочилося в голові й вона скотилася з ліжка, упавши собі на ліву руку. Рука не просто зламалася, вона потрощилася. Люсі, виснажена тижнями нічного догляду, якому вона ніколи спеціально не навчалася, прокинулася від криків своєї бабусі.

— Вона не просто кликала на допомогу, — сказала Люсі, — і не кричала вона. Вона фактично скиглила , як та лисиця, якій відірвало кінцівку якоюсь з отих жахливих лапозахоплювальних пасток.

— Серденько, це певне було жахливо.

Стоячи на першому поверсі у бічному холі, де містилися торговельні автомати з сендвічами — і, mirabile dictu [271] — кілька працюючих таксофонів, з болем у всьому тілі, вкритому висохлим потом (вона чула власний запах, і той аж ніяк не був ароматом «Дольче & Ґаббана Лайт Блу»), з головою, в якій стугоніла перша за останні чотири роки мігрень, Лючія Стоун зрозуміла, що ніколи не розкаже йому, яким насправді жахливим це було. Яким смердючим відкриттям це стало. Ти думаєш, що розумієш основний факт — жінка старішає, жінка стає немічною, жінка помирає — а потім ти робиш для себе відкриття, що поряд з цим там є також багато всього іншого. Тобі відкривається це, коли ти знаходиш жінку, яка написала декілька з найкращих віршів свого покоління, в калюжі її власної сечі, яка криком кричить своїй онуці, щоб та зупинила її біль, зупинила цей біль, ох, madre de Cristo [272], зробила щось, щоб його зупинити . Коли бачиш гладеньку колись руку викрученою, наче ганчірка для миття підлоги, і чуєш, як поетка обзива її курв’ячою пиздою, а потім кричить, що бажає здохнути, аби тільки перестав цей біль.

Хіба можеш розповісти своєму чоловіку про те, як ти все ще напівсонна холонеш від страху, що будь-яка твоя дія може вийти на зле? Хіба можеш пояснити, що воно таке — полишити свою любу бабусю, крижем розпластану на підлозі, поки ти набираєш 911, а потім сидіти біля неї, примушуючи випити через вигнуту соломинку розчиненого у воді оксикодону[273], чекати на приїзд швидкої. Як швидка допомога все не приїздила й не приїздила, а тобі згадалася ота пісня Гордона Лайтфута — «Катастрофа “Едманда Фіцджералда”»[274] — та, в якій запитується, чи знає хтось, куди дівається Божа любов, коли хвилі перетворюють хвилини на години? Хвилі, що перекочувалися через Момо, були хвилями болю, і вона в них захлиналася, а вони не переставали накочуватись.