Іван Ковтун - Азіатський аероліт

«Роззява ж, - картав у думці себе, - мордуватися всеньку ніч і нічого не зробити, напхати у чемодан непотрібного мотлоху й лише о сьомій годині ранку згадати про Майю й квитки!» Аскольд злісно куснув губу й люто скрипнув зубами: «Учора про Загс розпинався, солов’єм співав, а сьогодні, не попередивши майже, тікає з міста».

Біг і шукав очима телефонного автомата. Біля аптеки зупинився, загородив на мить чемоданом вузенький хідник і ледве проштовхнувся у вузькі двері. Схопив рурку й дико й нетерпляче зарепетував:

- 60-53! Товаришко, 60-53! Що?! Зайнято! О-о-о-х!

Протиснувся назад і знов подався вулицею. На ходу тихенько кляв важучий чемодан, зарані сипав на всі боки пробачення, наперед знаючи, що почує все те ж: «нахаба» і «вайло».

Пробігаючи повз вітрину з годинником, косо, одним оком боязко зирнув на стрілки й раптом відчув, як по гарячій мокрій спині війнув холодок - пів на дев’яту!

Бухнув на вогкий асфальт чемодан. За рогом у цю мить метнувся чорний таксомотор. Аскольд дико, не своїм голосом, як людина, що гине, гукнув:

- Таксі!

Машина готовно повернула до нього, ввічливий з риженькими вусиками шофер ловко відхилив дверці.

- Куди?

- Вокзал.

Риженькі вусики наїжачились, привітні карі очі сховалися під лоба й колюче оглянули Аскольда з ніг до голови.

- Куди?!

- Вокзал.

- Ти що, з Сабурки?

Машина затремтіла, чмихнула бензином під ноги, рвучко зірвалася з місця й подалася вздовж вулиці.

Деякий час Аскольд ошелешено дивився услід чорному таксі, а коли підхопив чемодан і рвонувся далі, густо почервонів, - тепер тільки зрозумівши злість шофера. Зараз же за рогом вулиці сірів вокзал.

Аскольд вагався. Праворуч чорна рука, випнувши пальця, вказувала: «Телефонний автомат», ліворуч топталася щільна й довга, сердита, зла черга до каси. Перемогло, як і треба було чекати - кохання. Тремтячими пальцями він ніяк не міг попасти гривеником в тоненьку щілинку автомата.

- 60-53! Товаришко, будь ласка, 60-53! Що? Дякую! Майюся. Я! Де? На вокзалі! Люба, зараз, зараз же негайно. Не питай, негайно! Московський перон!

Аскольд почув, як незрима вага зсунулася й впала з його плечей. Легко схопив чемодан (любий, дорогий рудий чемодан). У голові майнула блискуча думка. Нащо черга, позачергово! Стійко, Аскольде Петровичу, п’ятнадцять хвилин у вашому розпорядженні.

Знайшов очима сірий з зеленою смугою кашкет агента. Миттю був біля нього.

- Позачергово.

Агент байдуже пройшовся зором по одежі.

- Документи?

Прочитав телеграму. Вона не справила, на жаль, належного вражіння. Агент сказав в’яло:

- По телеграмі не можна. Надо документи з печаткою.

В очах у нього на хвилину майнуло: «багато вас таких з телеграмами».

Аскольд зрозумів, що наткнувся на упертого й програє бій. Хотів сказати якесь страшне слово, але ніяк не міг підшукати.

- Це ж наукова командировка. (Але пізно, не так треба було, програно).

Агент уперто два рази хитнув головою:

- Не можна, сказав, значить не можна.

Знайомий уже холодок пройшовся знов по спітнілій спині. Розгублено й ошелешено озирнувся навколо, шукаючи підтримки. Збоку зустрів привітні незнайомі очі, що пильно вдивлялися в його лице.

Незнайома людина з молодим чисто виголеним лицем, у сірому коверкотовому костюмі і фетровому м’якому брилі, наблизилася до Аскольда.

- Пробачте, товаришу, вам до Москви?

- Так, до Москви.

- У мене зайвий квиток, товариш мусів зі мною їхати, та захворів.

Незнайомий показав великий зелений квиток міжнародного вагона. Аскольд почервонів - розгубився:

- Але ж у вас купе міжнародного, а я бажав...

- Я віддам його, як звичайний, за тринадцять.

Мить Аскольд вагався. Зауважував - шахрайство, чи ні? Але ні! Каже вголос, спокійно, збоку агент стоїть. Аскольд витяг гаманець.

Гамір вокзалу переборов пронизливий дзвоник і вусатий, схожий на моржа черговий, широко розтуляючи рота, товсто загудів:

- Пе-е-рший дзвоник - Білгоо-ород, Ку-у-урське. Оре- е-ел. Ту-у-ула... Моск-ва, - і вже тихіше додав: - Поїзд стоїть на первім путю.

Аскольд похапливо простяг гроші:

- Прошу.

Незнайомий байдуже відхилив руку:

- Потім. Ми з вами ж в одному купе, поспішайте, дайте допоможу.

Аскольд зі своїм рятівником подалися до першої платформи.

…………………………………………………………………………………………………………………………….

Гостро засюрчав свисток, йому готовно відповіла потужна горлянка чорного паровоза. Поїзд здригнув. У кінці перону з вокзального лабіринту вибігла дівчина в білому. Аскольд повис на сходах, випнувся усім тулубом наперед.